Знаєте, якої я штуки не можу зрозуміти?

От дивіться. Ми маємо візовий режим з ЄС давно. Кажу про себе: за останні 17 років я кільканадцять разів звертався до різних європейських консульств по візу. Найчастіше – до польського і німецького, але були ще теж Нідерланди і Литва. Але найчастіше, звісно, до РП і ФРН.

17 років кільканадцять разів я носив ті самі документи, рутинно виконуючи правила. А все заради того, щоб довести, що:

1. платоспроможний, не буду працювати "на чорно";
2. маю роботу і майно в Україні;
3. не збираюся залишатись.

Я щоразу отримував ці візи і щоразу збирав довідки. Правила змінювались – то суворішали, то послаблювалися, то знову суворішали. Наприклад, європейським консульствам раптом став потрібен внутрішній український паспорт, і прописка – те, власне, що в Україні вже не відіграє жодної ролі – знову стала важливим елементом твоєї ідентичності. Зрозуміло, що припнути тебе знову до кошари – це не для твоєї зручності, а для їхньої. "Ну, бо чого ти в Києві приходиш влаштовувати дитину в садок? Ти ж у Кам'янці прописаний – там і влаштовуй" – в Україні так уже ніхто не скаже. А в європейському консульстві – скажуть. А ще запитають: "Що ви робите в Києві? Мешкаєте? А покажіть довідку від свого ЖЕКу? Немає з собою? Прийдете наступного разу." Окрема тема – робота і "доведіть, що ви письменник – у вас же немає квитка члена НСПУ". І щоразу доводилося доводити – даруйте за каламбур.

Але ось питання.

Чому не можна один раз – ну, добре, максимум тричі – довести, що ти платоспроможний, не бомж і не збираєшся залишатись (на третій раз уже ж зрозуміло, що в людини нема інтересу залишатись – чи ні?), не збираєшся працювати з шенґенською візою, мешкаєш у Києві, хоч прописаний у Кам'янці?

Чому європейська бюрократія вважає, що людина – це аж така плинна і нестабільна істота, що шлях від письменника, ім'я якого так важко знайти їхнім суворим дівчатам-за-віконцями в Ґуґлі, до бомжа, жебрака чи ґастарбайтера – такий стрімкий і короткий? Чому доводиш по кільканадцять разів те саме – набагато частіше, ніж міняєш закордонні паспорти? От в американців не так. Вони тебе перевіряють один (!) раз – і ти отримуєш 10-річну візу, яка переходить потім із одного паспорта в другий паспорт, стає 20-річною, 30-річною...

Справа не в тому, що мені важко виконувати ці приписи. А в тому, що це нераціонально, непрагматично й абсурдно – вимагати від людини постійно те саме. Це негуманно. Бо абсурд – це ламання людського в людині. Будь-яке дотримання законів і правил, суворе слідування приписам мусить мати на меті оптимізацію процесу для взаємної зручності. Тому якщо я кільканадцять разів отримував дозвіл на перетин сакраментального кордону і ніколи не порушував правил в'їзду/виїзду, я – і тисячі моїх співгромадян – повинні бути занесені в одну базу, де все чітко написано про нас. І хай би був уже цей чортів візовий режим. Але зробіть так, щоб не перетворювати людину на істоту, яка постійно мусить виправдовувати власну ідентичність. Адже гуманізм – це ваша, європейська цінність.