У Другій світовій війні західний світ долав ультранаціоналізм (нацизм і фашизм), тому після війни він мав просту оптику: націоналізм – це минуле, лібералізм і (поміркований) соціалізм – це майбутнє. Праві – це архаїка, ліві й центр – це прогрес.

Оскільки для Європи Друга світова є найближчою в часі катастрофою, носієм найближчих у часі травм, то ця оптика, природньо, домінує досі.

Читайте також: Парадокс лівих: імперія зла КНР і мовчання Заходу

Але в Східній Європі після 1989 року все було навпаки. Тут ліві ("комунізм") стали архаїкою, лібералізм і націоналізм став прогресом. Коли ліберально-націоналістичний консенсус 1990-х розпався, націоналізм почали використовувати як єдину ідеологію для "мас".

Це те, чого на Заході часто не розуміють: те, що для них є поверненням у темні віки (націоналізм), є психологічно для багатьох східноєвропейців якраз виходом із темних віків (архаїки комунізму). Те, що для Заходу є архаїкою, багатьом східноєвропейцям здається прогресом і духом часу.

Читайте також: Макова революція. У боротьбі за українську Україну

Інша річ, звісно, що не завжди те, що тобі психологічно здається прогресом, – це справді прогрес