Нещодавно натрапив на чудову статтю про європейськість Шевченка, про його несамовиту ліричність. Замилувався. І тут раптом все знову звелося до "гей-гей розвеселимо". Дивна річ, але цей ряд "українська мова - вороги - визвольна боротьба" є майже незмінним, незважаючи на плинність часу. Так, Петро і російські царі після нього, і радянська влада забороняли або всіляко утискали українську мову. Це - історичний факт. Проте, вже чверть століття ми живемо у власній, незалежній країні. Ніхто нам ані писати, ані читати, ані спілкуватись українською мовою не забороняє. То до чого цей незмінний революційний пафос? Невже до того, що більше нема чим пишатись, окрім як мовою?

Сталін вбив мільйони українців, та хіба не ті ж мільйони вже зараз повтікали (і ще тікають) з Незалежної, світ за очі, аби вижити? Аби жити по-людськи. Мільйони "затятих" українців, "западенців". Хіба не гірко? Діди та прадіди наші мріяли про "свою" Україну. І саме з такої України ми забралися, аби згодом стати чехами, поляками, німцями, американцями, канадійцями і майже вільно говорити італійською, іспанською, польською, англійською. Коли ніхто не заважає спілкуватись рідною, українською мовою.

Як же дорого обішлися нам ці мовні курси.

Це ми, мамо. Подивися нам в очі. Це ми - твої діти. Пішли на чужину, попід тінню сиротами. А ти й досі, замість того, аби годувати малечу, що поки залишається з тобою, немов п"яна б"єш себе у груди і репетуєш про повагу до матері? Є любов, мамо. Бо кожна дитина любить свою матір, якою б вона не була. Є жаль, як до хворої. Коли ми понадвечір стаємо на коліна до ікон по всьому світові, ми просимо в Бога, щоб він додав до твого серця ще трохи розуму. Щоб поки ми уві снах блукаємо вулицями покинутих міст, тримаючи за руки дітей, яких залишили на старих, - ти нарешті відчула себе матір"ю насамперед для тих, хто не щебече "солов"їною". Так сталося, мамо. Вони не винні. Ми всі твої діти. І біляві і чорненькі, слухняні і не дуже, малі і дорослі.

Читайте також: Гідність людини в ЄС - це рівень доходів громадянина

І той найменший, рудий, який посміхається до тебе і тягне рученята, а потім шепоче на вухо, обіймаючи твою шию і притиснувшись до тебе щічкою :

- Ма, а кого из нас ты больше всех любишь?