Офіційні телеполітологи й військові експерти всіляко переконують український соціум у неможливості широкомасштабного збройного наступу Російської Федерації на Україну. Зокрема, це обґрунтовується тим, що нібито Україна вже має потужну, добре озброєну армію, а президент Порошенко, виступаючи у Британії, заявив, що наша армія на восьмому місці в Європі.

Дивна річ: раніше нам казали, що вона десь на другому місці, якщо не на першому, а тепер на восьмому... Чому ж так відкотилися? Хоча важко вірити офіційним заявам, коли на власні очі бачиш у численних телерепортажах із фронту безліч зброї часів Другої світової війни в наших бійців. Та й в оборонній промисловості, судячи з усього, лад іще зовсім не наведено. Нещодавно з телеекрана солдат-доброволець зізнався, що до його підрозділу доходить із тилу дві-три бойові машини з десяти, решта ламається по дорозі... Діяльність Укроборонпрому викликає багато запитань, як і політика теплої компанії земляків із Херсона, що ту контору очолюють. А нам пропагандисти Банкової розповідають, що з армією і військовою промисловістю в нас усе гаразд.

Пропагандисти такого самого штибу понад 20 років (до подій 2014-го) переконували наше суспільство, що збройна агресія РФ проти України в принципі неможлива. Утім, якщо решта засобів руйнації Української держави, ліквідації її незалежності й суверенітету виявляються невдалими, Кремлю залишиться "останній аргумент королів" – сила. Тоді не врятує Україну нескінченне болото міжнародних судів. До речі, деякі спритні політики зі "стайні" Петра Порошенка, зокрема колишній полум'яний агітатор за "рускій мір" із Одеси, нардеп від БПП Олексій Гончаренко, вже встигли похвалитися великою українською перемогою в Міжнародному суді ООН, який лише прийняв позов від нашої країни до розгляду. Подібний первинний успіх у тому ж таки суді мав раніше й президент Грузії Михайло Саакашвілі, та за кілька років Грузія не отримала там нічого.

З огляду на різницю військово-економічних потенціалів, неоднаковий досвід дій держав у надзвичайних обставинах, значно сильніші традиції РФ (із часів СРСР) у тотальній мобілізації економіки та всіх ресурсів (від фінансових до пропагандистських) Україні буде надзвичайно важко втримати російський удар. А треба ж іще мати на увазі слабкість і корумпованість нашої влади, її нездатність ефективно працювати навіть у нормальних умовах, зайве й казати про екстремальні. Згадаймо лишень місячні й більші канікули українського парламенту під час війни...

Читайте також: Чому Україні не потрібні ССО та спецназ

Україна може знову опинитися у стані хаосу, некерованості й неорганізованості, як це вже було в лютому-квітні 2014 року. Часу на нормалізацію управління та налагодження адміністративного апарату може вже й не вистачити. За визнанням секретаря РНБО, а в 2014-му в. о. президента й верховного головнокомандувача Олександра Турчинова, яке він зробив у інтерв'ю ВВС, навесні та влітку 2014 року Україну врятували добровольці своєю самопожертвою (чого ніяк не хочуть визнавати череваті й пихаті генерали, котрі тоді зазнали майже цілковитого провалу). У разі ще одного (масштабнішого) вторгнення Росії в Україну нашу державу зможе врятувати всенародна оборонна війна, міцним "скелетом" якої має виступати система територіальної оборони (СТО), себто мілітарно-адміністративна організація добре підготовлених добровольців-патріотів усіх районів і областей держави, що здатна й повинна стати основою тотальної партизанської війни проти окупації.

До речі, не можна виключати внаслідок повномасштабної агресії окупації деяких нових територій України... До цього треба готуватися, використовуючи досвід тотального опору: як національний, так і інших країн та народів. Тут чималий інтерес становить книжка майора швейцарської армії Ганса фон Даха, видана ще 1957 року з вельми промовистим епіграфом генерала (теж швейцарського) Анрі Гізана: "Наш нейтралітет коштує рівно стільки, скільки коштує наша армія".

У 1957 році, після придушення повстання 1953-го у Східній Німеччині, після кривавого розгрому угорського виступу 1956-го, небезпека радянської окупації Європи була доволі реальною. 1961-го війська СРСР і США були на межі зіткнення в Берліні, а в 1962-му розпочнеться Карибська криза... Але ще до багатьох пізніших подій, у 1954-му, між містами Куйбишев та Оренбург на Тоцькому полігоні в СРСР відбулося випробовування ядерної зброї на власних військах. Кремль показав світу чи пішов на тотальний блеф, аби запевнити всіх, що застосування атомної бомби й масова загибель власних громадян не є для нього моментом абсолютного стримування. Це означало, що всупереч колосальним жертвам, загарбання Європи стає можливим.

Ось чому Швейцарська спілка унтер-офіцерів видала 1957 року книжку "Тотальний опір"... Дуже показово, що нікому в альпійській республіці не спало на думку видавати книжку "Тотальна капітуляція". Ця маленька й дуже заможна країна вже 200 років ні з ким не воює, але є однією з найбільш мілітаризованих держав Європи, і ще тоді, в 1950-их, вона була готова до всенародного опору в умовах радянської окупації... Тож є сенс уважно читати текст Ганса фон Даха. Спасибі львівському видавництву "Астролябія" за український переклад.

Швейцарський автор намагався максимально підготувати свій народ до важких випробувань, зокрема позбавити ілюзій (а вони в тогочасній Європі таки ж були) про можливість усе пережити й до всього пристосуватися, вдаючись до компромісів, адже тоді не лише в європейських країнах, а й у США чимало діячів казали: "Краще бути червоним, ніж мертвим". Вистачає в сучасній Україні людей, котрі також розраховують на примирення з ворогом, найбільше їх поміж представників нинішньої української влади.

Читайте також: Звитяги української зброї: історію пишуть переможці

Тому майор фон Дах відверто каже співгромадянам ту правду, яку українська влада й досі побоюється казати суспільству:

"З певністю можна стверджувати лише одне: ворог пощади не знатиме. Байдуже,чи йтиметься про життя однієї людини чи десятків, сотень чи тисяч, – якщо того вимагатиме мета, ворог знищуватиме їх без вагань і жалю. На полоненого солдата чекатимуть депортація, примусові роботи або й смерть. Така ж доля судитиметься робітникові, службовцеві, людині вільної професії, домогосподарці.

Ворог не робитиме різниці, а досвід недавньої історії вчить нас, що фізичне знищення переможених у той чи інший спосіб неминуче. Просто іноді це знищення розтягується в часі.

Офіцер, унтер-офіцер, учитель, редактор, кожна жінка і кожний чоловік, які раніше за певних умов висловлювалися зневажливо проти ідеології ворога, які сповідували перед війною демократичні цінності і служили свободі, закликали до спротиву диктатурі й деспотизму, – всі вони очолять списки осіб, приречених на знищення чи депортацію. Ми мусимо це усвідомити!"

В Україні у 2014 році й пізніше багато говорили про необхідність територіальної оборони, але згодом усе це якось вщухло. Або забули, або перейшли до практичних неафішованих справ. Дуже хотілося б вірити в другій варіант. А швейцарський майор 60 років тому писав речі абсолютно актуальні для сучасної України: "Якщо ми хочемо уникнути рабства, то не маємо права відмовлятися від боротьби лише через те, що регулярну армію буде розбито. Уявлення, що війна є справою суто армії і що результат боротьби може визначити перемога або ж поразка війська, застаріле. Сьогодні вже недостатньо боїв регулярної армії"...

Саме застарілі поняття намагаються накинути нам в Україні деякі наші західні партнери, домагаючись розпуску добровольчих батальйонів чи розчинення їх в армійських чи поліційних формуваннях. Захист країни не може бути справою лише військових професіоналів, це обов'язок цілої нації. Якщо ж влада України досі не створила системи територіальної оборони, то це засвідчує один факт: власного озброєного народу вона побоюється більше, ніж зовнішнього ворога, з яким розраховує домовитися, не сподіваючись на консенсус з українською нацією.

До речі, домовленість із власним народом називається Конституція...

Ігор ЛОСЄВ, "Тиждень"