Продовжую писати свої оповідки про перебування у США. Наголошую, що пишу суб’єктивні враження про тритижневу подорож – враження молодої людини з Херсона, яка не пов’язана з українською діаспорою родинними чи іншими тісними зв’язками. Мої дописи не претендують позмагатися із працею Семена Наріжного "Українська еміґрація", в жодному разі. "Найцікавіші" чи "найбільш вражаючі" епізоди – це зовсім не абсолютна величина. Ця розповідь є лише моїм персональним відображенням побаченого, почутого і відчутого в Америці.

У США існує ціла низка українських архівів та музеїв. Серед тих, про які мені доводилося чути, – Український музей у Нью-Йорку, Український національний музей у Чикаго, Український музей-архів у Клівленді, Музей ім. Патріарха Мстислава у Савт-Бавнд-Бруці (наразі готується до відкриття). Архіви: Наукового товариства імені Шевченка в Америці (Нью-Йорк), Української вільної академії наук (Нью-Йорк), архівна збірка в Українському науковому центрі у Стенфорді, архів Східноєвропейського дослідного інституту імені В'ячеслава Липинського у Філадельфії, Український історичний та освітній центр Нью-Джерсі у Савт-Бавнд-Бруці тощо. Перелік не претендує на вичерпність. Це ті науково-історичні інституції, про які я дізнався, а з декотрими пробував зав’язати контакт.

Архів Наукового товариства імені Шевченка в Америці. Архів Авраменка Василя (1895-1981). Течка №19. Малюнки. Підпис на звороті: "Вельмишановному П. Овраменкові на добрий і щирий спомин спільно проведеного часу в Керм'янці від Романа Бжесського. 9/VII 1923".

Ще перед приїздом до США я написав низку листів до різних українських установ Америки. Насамперед мене цікавило, чи є в них якісь світлини й особисті речі ветеранів Армії УНР. Одержав відповіді лише від кількох адресатів.  Відтак, уже перебуваючи в Нью-Йорку, мені довелося дзвонити в різні установи і пробувати домовлятися про роботу в архівах. Я зміг потрапити до архіву Наукового товариства імені Шевченка в Америці, з яким вдалося зав’язати листування ще раніше.

У мене склалося враження, що Наукове товариство імені Шевченка в Америці, на відміну від Української вільної академії Наук у США, гуртувало довкола себе переважно українську еміґрацію з Галичини, хоча були й винятки. Сьогодні директором адміністрації НТШ-А є уродженець Заліщиків Василь Лопух, який живе в Америці майже 19 років. Власне з паном Василем я й побачився вже тоді, коли приїхав на Мангеттен, на 4-ту авеню, де розташоване товариство. Тут НТШ-А має власний кількаповерховий будинок, у якому міститься бібліотека, архів, адміністративні приміщення та лекційна зала товариства. Пан Лопух прийняв у своєму кабінеті, розповів про НТШ-А і свою роботу, розпитав про мене і мої дослідження, зрештою – взявся всіляко допомагати мені.

Читайте також: Наша діаспора: Нью-Йорк та українці. ФОТО

Архівіст товариства Остап Кіль швидко видав ті документи, що мене зацікавили: архів Павла Шандрука, Петра Самутина, Миколи Бутовича, Володимира Кедровського, Василя Авраменка й низку архівних збірок із таборів DP (англ. Display Parsons – переміщених осіб). Співставлення списків таборовиків ДіПі зі власною базою даних вояків Армії УНР дало мені можливість розширити цілу низку вояцьких біографій. Життєписи, які "обривались" у 1920 році одержали своє "продовження" вже в таборах ДіПі. Тобто вдалось встановити, що ціла низка козаків та старшин Армії УНР пережили Другу світову і в ролі політичних еміґрантів попрямували далі на захід.

Іван Гнойовий (1989-1974), хорунжий Армії УНР. У 1945-1950 рр. перебував у таборі для переміщених осіб у Карлсфельді, Німеччина, звідки еміґрував до США. Світлину надав Володимир Дмитріюк

Архівні записи генерал-хорунжого Павла Шандрука дали можливість скласти своєрідний довідник з адресами комбатантів українських армій, які жили на еміґрації в 1950-х роках. Для мене це не просто перелік поштових адрес, але й своєрідний путівник: можливість збагнути де і в яких умовах жив козак Дмитро Гамонів, якими вулицями ходив сотник, а на еміґрації ще й священик Юрій Цукорник.

Наприклад, у Нью-Йорку на Мангеттені, зберігся будинок, у якому мешкав хорунжий Фотій Мелешко із села Глодосів на Кропивниччині. Мелешко приїхав до цього міста в 1950-х роках з молодою дружиною та двома дітьми шкільного віку. Не зважаючи на велику різницю у віці, вже в Америці в подружжя народилась третя дитина – син Борис. Старий хорунжий, аби прогодувати велику родину, був змушений працювати кочегаром у багатоквартирному будинку, де власне й мешкали Мелешки.

Взимку, щодві години, Фотій спускався з четвертого поверху до підвалу й кидав вугілля в піч під котлом, що обігрівав будинок. Робота була непроста навіть для молодої людини, що казати про старого вояка, який не мав пальців на одній руці. У перервах, часом просто в кочегарці, ветеран Армії УНР дописував свою повість "Три покоління", що оповідає про збройну боротьбу українців за власну державу.

Уродженець Конотопщини, доктор права Микола Кушніренко, намагався усіляко підтримувати свого кума Фотія, який, за висловом Кушніренка, "відпрацював у кочегарні, наче відбув термін у в’язниці".

Будинок за адресою 1372 York Ave New York, N.Y. 10021 USA, де на четвертому поверсі в 1950-х роках мешкала родина Мелешків. Фото Google

Мені вдалось встановити, що інструктор з верхової їзди Спільної юнацької школи хорунжий Іван Чесно (лит. Jonas Čėsna), виїхавши після Другої світової війни до США, замешкав у приватному будинку в тихому районі неподалік Мак-Кінлі парк у Чикаго. Тут він підтримував тісні стосунки з українською військовою еміґрацією: дописував до українських комбатантських видань, зустрічався та листувався з бойовими побратимами з Армії УНР, насамперед з тими, які мешкали в Чикаго.

До речі, кілька слів про ветеранів Армії УНР та УГА, які жили тут. Майже всі вони прагнули оселитися в Українському селі (мікрорайон міста) або максимально близько до нього. Поручник УГА Павло Баб'як із Тернопільщини придбав будинок на перетині North Francisco Avenue та West Division street. Підполковник Армії УНР Антін Кущинський із Лохвиці оселився на куті West Chicago Avenue та North Hoyne Avenue. Хорунжий, провіантський старшина 6-го кінного куреня ім. Костя Гордієнка Армії УНР Михайло Петруняк замешкав на West Thomas Street. У сотні метрів від Петруняка жив сотник, начальник обозу Запорізького корпусу Армії УНР Кость Мандзенко з Голованівська.

Читайте також: Скільки коштує зберегти могилу знакового українського генерала. ФОТО

Чикаго зразка 1950-1960-х років був другим містом Америки за кількістю ветеранів Армії УНР. Саме тут, у Чикаго, понад два десятиліття видавали журнал "Українське козацтво" під редакцією Антіна Кущинського. Цим виданням і дотепер послуговуються в роботі історики українського війська.

Можна довго оповідати про різницю між архівами в Україні й у США: відремонтовані приміщення, якісні побутові умови, чудові коробки та нові альбоми для зберігання документів і світлин тощо. Та все ж головна відмінність між нашими та американськими архівами полягає в іншому. Йдеться про оперативність. В архіві НТШ-А запитувану справу винесуть за 15 хвилин. Це і є прірва між українськими архівами, де трапляється чекати на потрібний документ місяцями. Я вже мовчу, що до українського архіву слід ходити зі своїм туалетним папером і милом – бо "ми бідні".

Я мав нагоду працювати в архіві НТШ-А протягом тижня. Серед наданих для ознайомлення матеріалів я знайшов чимало цікавих світлин і малюнків (як акварельних, так і дереворитів), деякі з них я бачив вперше. Окремої уваги заслуговує архів Василя Авраменка (1895-1981), у якому серед іншого зберігається ціла низка шаржів, присвячених діяльності Школи українського танцю в таборах інтернованих на території Польщі.

Архів Наукового товариства імені Шевченка в Америці. Архів Авраменка Василя (1895-1981). Течка №37. Малюнки: О. Карпенко, "Перший виїзд"

Пан Василь Лопух обдзвонив різні українські установи і з’ясував, у якій спосіб я можу одержати доступ до їхніх архівів чи книгозбірень. Крім того, я попросив його допомогти мені потрапити до монастиря ЧСВВ у Ґлен-Кові, що на Лонґ Айленд, неподалік від Нью-Йорку. У цьому монастирі, за моїми відомостями, зберігається колекція артефактів, пов’язаних з історією українського війська. Поїздка до Ґлен-Кова в усіх відношеннях стала вражаючою. Однак про це вже в наступному матеріалі.

Павло ПОДОБЄД, "Тиждень"