Це було в червні 14-го, в перший день нетривалого перемир’я. На світанку до мене на блок підійшли двоє "ЛНРівців" із саморобними колорадськими погонами та білим прапорцем у руках. Кілька годин ми разом обходили лісосмугу, збираючи "двохсотих" - на "Урал" наших, на "Камаз" їхніх. Ці години не пройшли в мовчанці – ми спілкувались, придивлялись, намагались зрозуміти одне одного. По завершенні ми навіть потиснули руки – і розійшлись із твердим розумінням, що при наступній зустрічі хтось із нас буде змушений вбити, а хтось померти. Наші картини світу настільки несумісні між собою, що якось узгодити чи "гібридизувати" їх неможливо, і ні про який мир чи компроміс не йдеться – нам тісно в одній країні, а іншої нема. Україна може бути або такою, як її уявляю я, або такою, як її уявляють вони. Це дві принципово різні країни, і я ні за що на світі не стану жити у їхній Україні, а вони – у моїй. Тож доводиться йти на два найменш природних для людини вчинки - вбивати чи помирати. Нічого особистого.

Читайте також: Ігри в дипломатію або чому Україні буде важко відмовитися від миротворчого плану Путіна

До чого це я? А до того, що тій Україні, за яку я воював, наразі оголосили ще одну війну, цього разу з глибокого тилу. За спинами хлопців на фронті поволі набуває сили дзеркальне відображення "Новоросії", таке саме огидне та неприйнятне, як східний оригінал, абсолютно єдине з ним по своїй внутрішній суті, однак озвучене нашою мовою та розфарбоване у наші кольори. І від цього ще більш небезпечне.

"Духовна ЛНР" у тилу спершу з перемінним успіхом пробувала себе у сутичках із гей-прайдами, потім дзеркально скопіювала москальську практику судових позовів проти митців за "образу релігійних почуттів", і от нарешті днями перетнула принципову межу, після якої не помічати загрозу та ставитись до "вишивати" поблажливо ("хай і дебілятки, але ж ніби свої, рідні…") вже стає неможливим та недалекоглядним. На Форумі видавців у Львові були змушені відмінити презентацію дитячої книжки – через погрози тих, з чиєї точки зору ця книжка вчить дітей "не тому". "Не те" - це різноманіття світу людських стосунків та толерантність до тих, хто не схожий на тебе. У Львові тепер розповідати про "таке" дітям стає небезпечним – як у Росії, "Луганді та Донбабаве", кадирівській Чечні та Ісламській Державі. Ласкаво просимо до клюбу.

Гуд бай, "Гейропа", євроінтеграція, права та свободи людини та громадянина. Привіт, Талібан, "Боко Харам" та "Православниє хоругвєносци". Хай живе всесильна примусово нав’язана "норма", крок вправо чи вліво – втеча, стрибок на місці – провокація, конвой стріляє без попередження. Досить милуватись кольорами веселки, дайош сто відтінків лайняно-коричневого.

Не хотіли йти до фундаменталістського примусового раю під російською орудою, влаштували проти цього революцію та визвольну війну? Без проблем: ось вам те саме, тільки рідною мовою та під своїм прапорцем. "Дивовижний новий світ" спинили на марші з Луганську? Тепер він наступає зі Львову, для "духовної ЛНР" географія не головне.

"Тітушки", з якими я бився у Маріїнці, та "ЛНРівці", яких стріляв під Луганськом, не народились підстилками Янука та Пуйла. Спершу вони виросли звичайнісінькими гопниками, далі вже обрали собі "крутих" проводирів згідно гопівської картини світу. І саме це гопівське світобачення привело їх на одну сторону барикад чи окопів – протилежну від моєї.

Гопники, які погрожують Форуму видавців, суто випадково опинились не під Пуйлом, а ніби на нашому боці – якось переважила нелюбов до "нємєстних". Але суть їх від цього не змінилась – це та сама гопота, що складає основу основ Рашкостану, "ДЛНР" та інших бандитсько-попівських утворень на карті світу. Замініть російську мову на українську, пушту чи арабську, православ’я на католицтво чи іслам – суть незмінна: гопота збивається у шакалячі зграї та прикриваючись "традиціями" та "вірою" збиткується з "не таких". Так було, так є, так ще якийсь час буде. Деінде. Але не в моїй країні.

Читайте також: План Кремля: как РФ пытается закрепиться на Донбассе

В моїй країні є місце для всіх, різних, але рівних. В ній можна навіть бути дебілом та дегенератом – але неагресивним дебілом та законослухняним дегенератом. Ніхто не зазіхає на священне право жити життям печерної людини і ігнорувати навколишнє 21 століття, ніхто не має права силоміць витягувати неандертальця з його печери та примушувати поділяти цінності цивілізації – це справа суто добровільна, вільний вибір мислячої (або не мислячої) істоти. Але це право закінчується на порозі печери, і за її межами вступає в силу моє право жити життям мого століття, і не прогинатись під неандертальські уявлення печерної гопоти. Коли ж гопота виповзає з печери та кам’яною сокирою намагається забрати у мене право жити у епоху Ілона Маска, Крейга Вентура та польотів на Марс, в епоху рівності у різноманітті та толерантності до всіх проявів людської любові, і силоміць затягнути мене в свій світ Талібана, "русскаво казачєства" та "духовних скрєп" - вибачайте, але я знаю як бути в таких ситуаціях.

З усього розмаїття людських мов гопота розуміє одну – мову сили. Коли гопота на Сході країни ставила на коліна майданівців, громадян моєї України, і намагалась битами та нагайками вибити з них відречення він нашої з ними країни, від її мови, поезії, вибити відмову від людської гідності – ми зібрались у добробати та пішли стріч сонцю. Пішли, щоб дохідливо пояснити гопникам їхнє місце, та відстояти своє право жити у нашій Україні – демократичній європейській країні 21 століття, несумісній зі "скрєпами Новоросії" та гопівськими "панятіямі". Наші шляхи перетнулись у лісосмузі на Луганщині, тому що з двох Україн на карті світу лишиться одна – або моя, або їхня.

Наразі на заході сонця знову перетнулись ці самі дві України. Гопівська Україна, в якій бетонно-сірий "небесний Луганськ" розтікся калюжею у небі над старовинними бароковими куполами Львову, а перебрані у вишиванки "тітушки" визначають, чому та як вчити наших дітей, і радісно палять багаття із "не тих" книг та малюнків, та моя Україна – під прапором Євромайдану, різнокольорова, розмаїта, доброзичлива, усміхнена, залюблена в книжку та відкрита до світу. Другий фронт відкритий, і знову з цих двох Україн виживе одна – та, за яку більш віддано воюватимуть, за яку будуть готові йти на два найменш природні для людини вчинки – вбивати та помирати. Нічого особистого.