Знову доводиться повертатись до мовної теми. Як не дивно, соціально-політичні хвилі, збурені "мовною нормою" закону про освіту, досі хлюпочуться у мізках деяких наших високопосадовців, прориваючись назовні усе новими "перлами".

Вибір між "говорити" і "мовчати" вони на автоматі роблять на користь першого варіанту. Навіть тоді, коли другий є єдиним правильним.

Здавалося б – в скандалі, спровокованому "мовною нормою", нарешті сталась пауза. Закон розгляне Венеційська комісія, ПАРЄ своє ставлення зафіксувала, зауваження зробила, побажання озвучила і, зокрема, щодо рекомендації обов’язкового врахування у повному обсязі Україною майбутніх висновків Венеційської комісії. З метою зниження градусу міжнародного конфлікту президент України у тому ж ПАРЄ озвучив позицію держави, коли висловив упевненість що висновки Європейської комісії "За демократію через право" дозволять "зняти всі контраверсійні трактування цього закону".

Тож вічний вибір між говорити і мовчати для будь-якого притомного політика чи чиновника у цій ситуації є очевидним. Але не для всіх!

Читайте також: Україна і Польща дійшли згоди щодо освітнього закону

Ви мультик "Чіп і Дейл поспішають на допомогу" бачили? Раджу передивитись. А після перегляду історії про двох хоробрих бурундучків ознайомитись із творчістю українських високопосадовців, які не можуть мовчати. Себто, хоча б тримати паузу і то не вміють! Пам’ятаєте, як у Сомерсета Моема – головне у театрі – тримати паузу! А у театрі абсурду – виходить навпаки!

Скажімо, посади спікера парламенту і міністра освіти – це посади, які вимагають від особи розуміння моменту. Але останні виступи Андрія Парубія та Лілії Гриневич примушують замислитись над наявністю у них такої якості.

Голова ВР, приміром, днями заявив телеканалу "Рада": "…ніхто не може Україні диктувати, як і якою мовою в Україні повинно проходити навчання". Нам усім треба розуміти, що спікер Парубій з’їхав з накатаної стежки "європейських цінностей", про які, до місця і без нього, постійно товдичив останніми роками?

Пані міністр освіти у той же час також відзначилась геополітичними посилами. Не такими широкими, як у спікера, але не менш цікавими: "Зараз ми знаходимося в ситуації, коли Угорщина спрямовує значні сили і ресурси для поширення неправдивої інформації про плани України щодо імплементації статті 7", - сказала вона на зустрічі з послом Естонії в Україні Гертом Антсу. За словами міністра освіти Гриневич, Угорщина фактично веде передвиборчу кампанію на українській території. За логікою посадовця, усе неподобство навколо мовного розділу закону про освіту походить від угорського передвиборчого популізму, який має на меті оволодіти електоральною підтримкою на території України.

Читайте також: Донецький консенсус

"Шикарна" логіка, - сказав би відомий класичний аферист Мішка Япончик. Маленьку деталь про те, що невдоволення змістом "статті 7" висловили також Польща, Румунія, Греція, Болгарія, міністр освіти делікатно опустила. Бо там немає передвиборчої кампанії. Чи тому, що вона, з метою зняття мовного проколу, "додомовлялась" до того, що наприклад, тепер навчальні програми для представників польської меншини будуть погоджуватися не лише урядом України, а в обов’язковому порядку і з міністерством освіти Польщі? Про це пані міністр воліє публічно не згадувати, краще про вибори в Угорщині…

Насправді ці струси повітря мають більш широкі негативи, ніж може здатися на перший погляд.

По-перше вони означають відсутність критичного мислення у наших чіпів і дейлів (які поспішають на допомогу виключно самим собі і тоді, коли самі ж провалили важливу державну справу). Наприклад, пан Парубій серед перших у переліку осіб, що несуть безпосередню відповідальність за спровокований міжнародний скандал, якого сто разів можна було уникнути. Саме голова парламенту, порушивши парламентські регламентні норми, дозволив правити тонке та делікатне (а у вітчизняних традиціях – ще й конфліктне) питання "з голосу". Його провиною є те, що депутати не знали, за що насправді голосують. Спікер не сподобився не те, що порадитись з Венеційською комісією, а й організувати роботу сесійної зали так, щоб було сформовано остаточно узгоджений варіант викладення статті 7 Закону про освіту. Він запропонував депутатам наступну абракадабру, цитую мовою оригіналу: "Отже, я ставлю на голосування Закон про освіту з поправками, які були оголошені головою комітету Олександром Володимировичем Співаковським з трибуни під стенограму, а також в редакції частини сьомої, які були озвучені, які були озвучені Костянтином Юсовим з трибуни Верховної Ради України, а також доповнюючи поправку 814, яку підтримують усі в залі і яка всіх об'єднує, і з техніко-юридичними правками" (із стенограми – авт.).

Після цього нещодавній пафос Парубія про "ніхто не може диктувати" виглядає гидко, блюзнірно і певною мірою симптоматично.

По-друге, скидається на те, що ні спікер парламенту, ні міністр освіти не розуміють меж своїх компетенцій. Вони свою справу зробили, спровокувавши зовнішньополітичний конфлікт. З того моменту питання відноситься виключно до прерогативи глави держави, який, згідно Конституції, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. Зрозуміло, що канал "Рада", якому Парубій озвучив свої мужні позиції, не є трибуною, яку чують на Заході. Тут мова іде скоріше про "внутрішній ужиток". Але від цього ідіотизму в ситуації не меншає. Бо після президентської позиції в ПАРЄ, оці пихаті твердження "ніхто нам не указ" вкупі із конспірологічними смисловими конструкціями про "угорський популізм", в Європі знову можуть оцінювати аж ніяк не на користь Україні. То може, хоча б тимчасово, не провокуючи далі міжнародні та двосторонні ускладнення, позакриваєте свої роти, панове чиновники і політики? Може почнете діяти згідно Конституції? Вона ж нехай і знецінена вами, але ще ж є в країні.

По-третє, "мовна норма" стала лакмусовим папірцем, який проявив дуже цікаву тенденцію. Вона полягає у тому, що влада починає втрачати свій європейський лоск. Якщо Європа не сприймає те, що ця влада робить задля власного піару (але всупереч європейським стандартам) – то Європа перестає бути привабливим символом. Там, переконують нас, все дуже складно, кругом подвійні стандарти, усі куплені-продані, і невідомо, чи взагалі вони нам друзі…

Щоправда, коли гроші просити – тут ми досі такі білі і пухнасті…

Така поведінка, між іншим, притаманна аферистам. Здається, що в нинішніх українських реаліях навіть популізм і постправда стають явищами, похідними від політичного аферизму. У якому одночасно поєдналися і популізм, і маніпулювання, і миттєві зміни пріоритетів, цінностей, оцінок, і політична корупція, особистісна мімікрія…

Мета політичних аферистів – влада, сенс якої полягає у брехні.

Бо саме вона приносить їм політичні та інші дивіденди.

На жаль, ця влада не розуміє, що від їхньої брехні вже давно стомилися люди в середині країни, і почала серйозно стомлюватися Європа.