Думку собі думаю про те, що кожен із нас носить у собі китицю непрожитих життів. Як жінка – запас яйцеклітин. Ми немовби вагітні численними альтернативними біографіями, з яких прийти на світ Божий судилося лише одній.

Якій саме? І чому саме цій? І хто, зрештою, це вирішує? Випадок, доля, якась вища сила чи ми самі?

Питання, відповідей на які ми не знаємо.

Зі жмутку життєвих сценаріїв витягаємо лише одну соломинку – коротшу чи довшу. Із множини можливостей використовуємо лише якусь одну. Обкраюємо поліфонічний, багатолінійний і багатоплановий (але ненаписаний!) роман до однієї-єдиної сюжетної лінії. На жаль, не завжди найкращої (як виявляється...).

Читайте також: Крихти життя й фільм у пігулці

А що з рештою? Хто проживе ці життя замість нас? Куди подінуться нездійснені мрії, невтілені задуми, нерозквітлі таланти, ненароджені діти, ненаписані твори, небачені далечі, недіждані і неждані зустрічі?

Як вони без нас? І як ми без них?

Не відаю.

Знаю лише, що кожен із нас носить у собі жмуток непрожитих життів. І витягує з того жмутка лише одну соломинку.

Ця соломинка і є людина.

Тоненька, ламка, вразлива соломинка, що боїться вогню, дощу і вітру...

Вогню, дощу і вітру, які спопелять, розмиють, рознесуть усі решта соломинки. І цю, зрештою, також.

...Дивлюсь на хвилі морські, які розбиваються об берег – і відкочуються назад у море.

По них на піску зостається лише піна.

На якийсь момент.

Читайте також: Бути разом із предками: зустріч живих із тими, хто відійшов

Й одразу тане, не лишаючи й сліду.

Море змиває вервечку слідів на узбережжі.

Вони такі самотні, ті вервечки.

Навіть коли їх багато.

Вони такі нетривкі, ті сліди.

Як та піна.

Піна наших днів і ночей, зусиль, бажань, змагань, мрій і сподівань.

Наших життів – прожитих і не.

Завше більше не.

Тому й піна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram