MENU

Луґош у жовтневому Пазині

841 0

Пазин

Існує щось на кшталт тактильної пам’яті, спогаду через доторк, записаного на жорсткий диск нервових закінчень людської шкіри. Це своєрідна машина часу, яка водномить може перенести тебе у віддалене минуле. Спогад, який прошиває твоє тіло струмом і вибухає, мов запах із бутона квітки, а потім розсипається, наче згаслі вогники феєрверків.

Цей жовтень я самую в Пазині, столиці хорватського півострова Істрія. Тут є будинок письменників, в якому добре пишеться й погано спиться. Дім цей розташований над прірвою – стрімким каньйоном, дно якого вилизує студена річечка. Вулиця, на якій живу, названа на честь Жуля Верна. Він описує Пазин і цей каньйон у своєму романі "Матіас Шандор". Головний герой утікає з тюрми, розміщеної в похмурому замку, спускається в каньйон і пірнає в печеру, яка веде прямо до моря. Там – вихід і свобода. Сюжет цікавий, але сам Жуль Верн у Пазині ніколи не був, він написав свою книжку, користуючись путівниками. Що не заважає місцевим гідам розповідати легенду про те, як видатний письменник лазив каньйоном, шукаючи печеру та збираючи матеріал для роману. Я не проти цієї побрехеньки, бо якби не Жуль, то не було б у Пазині дому для письменників, тож і я не писав би цих рядків.

Читайте також: День в оливковому гаю: як у Хорватії виготовляють оливкову олію

І не виходив би щодня на балкон, щоб подихати прохолодним повітрям, яке піднімається зі дна каньйону. Ліворуч від балкона – невеличка тераса, вимощена великими каменями. Тут було б ідеально пити зранку каву. Але оскільки я прокидаюся ближче до обіду й не маю залежності від кави, то тераса пустує. Можна було б на ній всістися й читати книжку, але читати я люблю лежачи. Та принаймні раз на день я на терасу ходжу – по виноград. Він в’ється над нею, формуючи своєрідний дашок, під яким добре ховатися від літньої спеки. У мене вдома такий живий навіс над подвір’ям, зелений дах – називають луґошом.

Я виріс у Виноградові, і вже сама назва міста сигналізує, що тут багато винограду. У нас вдома – на луґоші над подвір’ям – ростуть синій, білий і рожевий виноград. Називаю їх за кольорами, бо ніхто не завдає собі клопоту з визначенням сортів: переважно всі вони напівдикі, зовсім не елітні. Наприклад, ізабелла, яка вважається бур’яном серед винограду. Але в нас її люблять. Догляду не потребує, росте десятиліттями, вино з неї виходить не французьке, але простій людині смакує, в голову б’є. Хіба ще щось треба?

Виноград із тераси письменницького дому в Пазині ніхто не збирає. Ним харчуються птахи, ласують оси. В один із перших днів свого перебування тут спробував синьобоке гроно і я. Смачно! Виноград у жовтні пахучий як ніколи. Це з нього випаровуються літо й сонце. Виноградинки солодкі, аж цукристі, а шкірка їхня тверда, кісточки великі. Коли зриваєш таке гроно, воно осипається. Тому з ним треба бути ніжним, делікатним. Відламувати його від лози повільно, сторожко. Цей рух схожий на миття великих келихів для бордо – скло в них таке тоненьке, що торкатися його можна лише голубливо, пестливо.

Читайте також: Бути разом із предками: зустріч живих із тими, хто відійшов

 Як уже було сказано, у Пазині по свіжий виноград на терасі я ходжу щодня. Із дитинства я не їв стільки винограду. А про дитинство згадав учора під вечір. Заліз на стілець, простягнув руки вгору, щоб зірвати гроно, й ненароком розчавив одну виноградинку. Пальцями потік виноградний сік (яка сласна рима!). Смеркало, сонце вже сховалося за каньйоном, залишивши по собі рожевий відсвіт на небі. Дув вітерець – із тих осінніх, які відчуваєш навіть під сорочкою. Незатишний, він дме ледь чутно, але проймає наскрізь. Виноградний сік на долоні й цей холодний повів перенесли мене в дитинство.

Осінь, підвечір’я, а я стою на драбині під луґошом і зрізаю ножицями великі, налиті грона винограду. Руки брудні, мокрі й липкі, темно-бордові від виноградного соку. Болить шия, бо вже кілька годин я задираю голову вгору. Збираю виноград у відра й несу їх на город, скидаю у велику ванну. Поруч стоїть прес, яким ми з дідом Степаном вичавлюємо вино. У руки холодно, а коли несу важке відро – його тонка металева ручка боляче врізається в долоню. Осінь, виноград, дитинство.

Осінь, виноград, Пазин. Пальці липкі, сутеніє, пробирає холод. Солодко й трішки сумно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Андрій ЛЮБКА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини