Під впливом дискусії про Джойса, який "для снобів", подивилася (нарешті!) фільм для мас "Червоний" Кокотюхи-Буадзе.

Не розумію, як у фільмі може бути 20% діалогів, 80% – музики, такої напруженої або тривожної чи поминальної. Щиро не розумію, навіщо вкотре знімати нацреалістичне кіно, в якому немає живих людей, в якому немає відчуття, що ти потрапляєш у справжній концтабір чи на копальні.

Читайте також: "Червоний": чому ми не вміємо цінувати й підтримувати своє?

Театральщина українського кіно – найбільша його проблема. Таке враження, що Карпенкові-Карому дали в руку кінокамеру, й він знімає.

А ще мені дуже не сподобалася лінія Червоного та чернігівця Гурова. Мало, що в них обличчя подібні, я все їх плутала, то ще й ідеологічна боротьба, і їхня серйозність, комсомольська така зосередженість, мене забодали.

Читайте також: Творці "Дикого поля" схибили із приманкою – брати Капранови

Вийшло (вкотре!) поетичне кіно з елементами бойовика. Казочка про ГУЛАГ – ось найвідповідніше окреслення жанру. Скажу чесно: таке кіно дивитися неймовірно важко. Однак сподіватимемося на краще.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram