У Венесуелі не просто вирішується питання, повернеться ця зруйнована "соціалізмом ХХІ століття" країна до демократії чи скотиться в диктатуру. Конфлікт має також показове значення для світової політики й містить елементарні уроки для західних демократій, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Відколи сирійський диктатор Башар Асад у союзі з путінською Росією та Ісламською Республікою Іран жорстоко винищує власне населення, Захід намагається триматися від цього жахіття якомога далі. Одна з поширених там позицій, покликана легітимізувати цю "хату скраю", звучить приблизно так: хоча все це дуже жахливо й сумно, але Сирія належить до чужого нам "культурного кола", в якому західні цінності та стандарти однаково неможливо реалізувати. Тож що там відбувається і хто там панує, врешті-решт, не наша справа. Те саме чути й від тих, хто застерігає від надто інтенсивної боротьби проти російської агресії в Україні. Зрештою, мовляв, країна поза межами зони НАТО, і слід враховувати те, що Москва розглядає її як геостратегічну сферу своїх інтересів.

Однак у Венесуелі, що лежить не в якомусь нібито дуже далекому регіоні світу, а посеред американського континенту, Захід зараз має справу з тією ж фалангою авторитарних, антидемократичних держав, які вже вщент зруйнували Сирію. Володимир Путін й іранські можновладці віддано підтримують свого кримінального бізнес-партнера Ніколаса Мадуро. З "антиімперіалістичним" венесуельським режимом вони войовничо солідарні ще з часів його попередника Уґо Чавеса.

Читайте також: Слабкі місця Трампової політики щодо Венесуели

Венесуельська армія, тісно вплетена в корумповану систему влади Мадуро, потужно озброєна Кремлем. І, як повідомляють, до Венесуели відправили сотні бійців приватного російського загону найманців, які діяли також у Сирії та Україні, для підтримки авторитарного правителя в імовірному силовому придушенні опозиції. У цьому сенсі прикладом для його армії міг би слугувати й Корпус вартових іранської революції, який контролює іранську нафтову індустрію та найпізніше 2009 року під час придушення "Зеленої революції" в Ірані довів свої вміння ліквідовувати масові демократичні рухи. Тепер на цей досвід може спиратися Мадуро.

Виявляється, венесуельський правитель залежний від тих самих держав, що й Асад, і вони ж його втримують при владі. Окрім того, до кола країн, які мають зиск від плюндрування багатств Венесуели корумпованою клікою Мадуро та які через це його з усіх сил підтримують, належать тоталітарний комуністичний Китай, перед яким у неї астрономічні борги, й Туреччина, чий авторитарний президент Ердоган сигналізував своєму колезі в Каракасі: "Тримайся, брате Мадуро, Туреччина з тобою".

Позаяк Куба й Нікарагуа, дві інші диктатури Латинської Америки, які називають себе "лівими", теж стоять на боці Мадуро, то фронт його прихильників – практично повне зібрання всіх держав, які прагнуть покласти край ліберальному світовому порядкові, заснованому на західних нормах і цінностях.

Читайте також: Застереження Йонеско, яким досі багато хто легковажить

І тут, у цій історичній ситуації вибору між демократією та диктатурою у Венесуелі, США та провідні держави ЄС раптом і ніби само собою опиняються по один, демократичний, бік. Через нещодавнє загострення трансатлантичних суперечностей і розбіжностей інтересів західних демократій тепер часто стверджують, буцім Заходу, такого, який ми знаємо з часів холодної війни, більше не існує. Однак, дивлячись на фалангу його ворогів, які зібралися у Венесуелі, моментально знову чітко розумієш, у чому полягає спільна суть західного світу й що вона, властиво, символізує. Останнім часом на Заході стало модним відкидати мораль і цінності в зовнішній політиці як ідеалістичні ілюзії та пропагувати орієнтований на інтереси зовнішньополітичний "реалізм". Проте приклад Венесуели знову вказує на те, що прагнення демократії, як вагомий фактор світової політики, виключати не можна. А без запровадження мінімальних демократичних стандартів ніде у світі неможлива тривала стабільність.

Насправді ж в ірреальному світі ілюзій живуть ті "реалісти", які знецінили боротьбу за демократію та права людини до хіба лише другорядних категорій західної політики. І тому вони залишають ворогам Заходу повну свободу, поки у своїх агресивних діях ті обмежуються тільки їхніми позірними "зонами впливу". Але тепер конфронтація довкола Венесуели показує, що така стримана позиція може лише стимулювати антидемократичні держави до перенесення їхніх претензій на домінування й у західну півкулю. І на жодні "культурні" межі вони при цьому не зважають.

Свою нововіднайдену одностайність у захисті венесуельської демократії західні демократичні країни мали б сприйняти як шанс згадати те, що творить їхнє спільне екзистенційне ядро. Це мало би привести їх до розуміння того, що власні цінності вони зможуть зберегти, тільки активно захищаючи їх усюди на планеті. Замість фантазувати про блага "мультиполярного світового порядку", Захід мусить знову чітко усвідомити: свобода чи деспотія – ось центральне питання світової політики. І нині воно актуальне як ніколи раніше. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram