Найбільше в цій історії мене здивувало те, що вона мене не здивувала.

Майже опівніч. Остання маршрутка пробивається крізь важку київську березневу темряву. Тісно, зморені люди читають зморений фейсбук. В якийсь момент жінка у блакитній шапці, що стоїть у проході, перекладає торбу "More books" з однієї руки в іншу, замахується і гепає ліктем по ребрах чоловіка, що стоїть поряд із нею.

– Поняв? – питає жінка, уважно вглядаючись у дещо посоловілі очі чоловіка.
– Угу. – Покірно киває той.
– Добре, – підсумовує жінка і повертає торбу на місце.

Люди здивовано перезираються з екранами мобільних. Ті мовчать у відповідь. Маршрутка гойдається на хвилях дороги. Темрява за вікном триває.

Найменше в цій історії мене здивувало те, що цією жінкою була я. І пару разів таки встигла трохи відступити, поки чоловік безладно хитався, і, ніби випадково, торкався рукою мого стегна. Шукала інші повороти сюжету, очевидно.

Читайте також: Гендерный разрыв: женщины проигрывают в переговорах о зарплате

Щойно його рука лягла на стегно вже "не випадково", у моєму лівому ліктеві задзвеніла нота. Дуже висока. Якби скласти із неї пісню, було би щось про те, що чоловік не врятує.

Не варто, сестро, чекати, поки тебе врятує чоловік. Не варто, сестро, шукати чоловіка, який хоче тебе рятувати. Де мрія про порятунок, там і біда зі смутком до пари.

Не варто чекати, сестро. Поки ти чекаєш – сонце заходить, місяць сходить, темрява густішає.

Поки ти чекаєш, вода точить камінь, волосся береться сивиною, очі опускаються долу. Поки ти чекаєш, дороги заростають травою, міста – тугою, вода – чужими відображеннями. Поки ти чекаєш, твоїм шляхом намагається йти хтось інший. Не варто чекати, сестро, треба діяти.

Але спершу, звісно, зцілити своє право на дію. Дозволити собі діяти. Так, я варта цього. Так, я маю право. Так, я дозволяю собі, віднині і довіку.

Читайте також: Cтатус "Жінка": до її голосу мають прислухатись

Був час, коли я картала себе за те, що в складних і стресових ситуаціях застигаю. Зупиняюся. Застрягаю поміж ударами серця. Між видихом і вдихом. Між не та існуванням. Хоча, навіть цього зазвичай було достатньо, аби історія поверталася до мене сороміцькою своєю стороною і тривала, захоплюючи гірками і поворотами.

Тепер не картаю. Просто не встигаю. Бо, щойно десь ізсередини зазвучить висока нота, ось вона вже і втілилася. Пішла, так би мовити, у великий світ. Прямо з кінчиків пальців. Чи от ліктя, наприклад.

Розгон у долі секунди. Немає часу на сумніви чи тривоги. А сам час є. Нарешті.

Та і ноту, красиву таку, хочеться передати далі, через лікоть – прямо у теоретичне майбутнє, коли поряд з цим чоловіком опиниться котрась із сестер. Почує і, можливо, теж захоче підтримати звучання.

Бо, по-перше, це красиво. А, по-друге, він поняв.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram