У понеділок увечері, 15 квітня, ми сиділи, дивлячись у монітори та спостерігаючи, як ламається і плавиться у вогні Нотр-Дам де Парі – собор Паризької Богоматері, пише для "Тижня" Катерина Барабаш

Соціальні мережі потонули у сльозах: хтось згадував, як "був тут лише тиждень тому й не знав, що це прощання", публікував свої фото на тлі собору, хтось порівнював із 11 вересня (таких, щоправда, одразу затикали). Найнепримиренніші на кшталт відомої екс-кандидатки в президенти Росії пов’язували пожежу з тим, що "тепер кожен п’ятий у Парижі має ім’я Мухаммед", але взагалі-то в усьому винні соціалісти. Ієрарх Російської православної церкви, звісно ж, не промовчав, сказавши, що всім католикам треба покаятися, бо ж то був Знак. Хтось боязко пожартував про Павленського та Зеленського. І всі разом голосно проспівали присмерки Європи, не забувши назвати паризьких пожежників козлами й дилетантами.

Кинувши невідновлену Пальміру, російська влада пообіцяла допомогти французам у відбудові храму. А тим часом на околиці Москви палав унікальний ліс – Лосиний острів: горіли гектари й гектари, ніхто їх не гасив і про знак згори не наменувся. Це було схоже на суїцид: заповідник знав, що скоро його все одно вирубають, бо владі треба терміново розпиляти гроші на якусь нову, нікому не потрібну трасу. Сотні храмів, садиб, палаців, пам’ятників у країні руйнувалися, зносилися, горіли, а російська влада поспішала допомогти французам. 

Того самого дня "парламент" ухвалював у кінцевому читанні закон про ізоляцію російського інтернету, а ЗМІ заполонили останні дані соціологів, згідно з якими 70% опитаних позитивно ставляться до Сталіна. 

Читайте також: Як у Парижі реагують на пожежу в Нотр-Дам де Парі. ФОТО

Дві катастрофи в один день. Дві трагедії у двох різних світах. Протилежних світах. У Франції горів символ європейської цивілізації. Строго кажучи, у Європі, та й у тій самій Франції є собори й красивіші, й більші. У Реймсі, наприклад, у Руані, Кельні, Мілані. Та й у самому Парижі церква Сен-Сюльпіс, прямо скажемо, нічим не гірша. Але Нотр-Дам – символ. Як єгипетські піраміди – символ розквіту давньої цивілізації, як Парфенон – символ античної витонченості, початків усього, що нас нині оточує, так Нотр-Дам – символ старої, потіпаної, змученої, але незломленої європейської цивілізації.

Мало не тисячу років тому був закладений перший камінь у його фундамент. Собор пережив війни, коронації, пожежі, дві світові війни страшного ХХ століття та пожежу століття XXI. Собор лишився живий, віддавши полум’ю шпиль і частину даху. Поки він горів, на іншому березі Сени стояв натовп, який співав "Ave Maria" й ридав від безсилля перед стихією. Але цей ридальний і безсилий натовп був частиною справжнього громадянського суспільства, тому що однією з головних і необхідних ознак останнього є солідарність.

Ті, хто побачив у полум’ї пожежі кольори жаданих присмерків Європи, нехай помовчать. Не дочекаються. Пожежа у славетному соборі стала символом не кінця, а міцності європейської цивілізації. Собор встояв. Святині вціліли. Головний храм країни, на який у Страсний тиждень хтось послав випробування, показав цьому комусь дулю. "Я не здамся без бою", – сказав він і не здався. Багатовікова історія християнства та країни загалом трохи було похитнулася, але лишилася стояти.

А трохи східніше, у духовній, православній Москві, що знемагає від гордості за власну переможну історію, пі­шли далеко вперед. Розправившись із усіма історичними пам’ятками, крім Кремля (ну треба ж десь лідерові нації ухвалювати рішення!), Білокам’яна взялася за нові цінності. До Росії цінності взагалі якось не надто липнуть, а якщо якась і спробує, то її швидко поховають під розмовами про неї та гордістю за неї ж.

Читайте також: Маємо домагатися вигнання: щонайменше – російських загарбників, щонайбільше – російської ментальності

Росія ніколи не знала свободи. Ніякої. Якщо не рахувати коротенького періоду 1990-х, що з огляду на свою нетривалість незабаром стануть не більш як статистичною похибкою. Для Росії свобода – це страх і морок, від яких треба якнайшвидше позбутися. Тому інтернет – дитя свободи – має бути зруйнований, як Карфаген. А в кого найкраще виходило руйнувати, лякати та вбивати? Звісно, в Йосипа Віссаріоновича.

Тому в той час, як старий собор, палаючи, малював новий виток на шляху до свободи, у Москві затоптували найновіші досягнення цивілізації. І як у Парижі рятували своє надбання всі разом, хто як міг: пожежники гасили, парижани співали, так і в Росії втоптували "бісівське" надбання також спільними зусиллями. Верхи керували, забороняючи свободу, низи допомагали, витягаючи Сталіна з могили всі разом, дружно, як ріпку.

За пожежею в Парижі спостерігала вся Європа. Із жахом і надією вона дивилася, як летить шпиль, як плавиться й руйнується дах, як плачуть парижани. І плакала сама. Того дня Європа, утикана сотнями старовинних соборів, злякалася: при спалахах вогню раптом стало зрозуміло, як легко можна все втратити. Європа, яка в принципі вміє берегти свої надбання, вмить усвідомила, що й тисячолітні кам’яні велетні не вічні. І що треба берегти не просто, а як зіницю ока. І що те, до чого весь час не доходять руки, може будь-якої миті рвонути. Старовина ж примхлива. То, може, це було для науки в Страсний тиждень? Може, це хтось пальчиком насварив згори?

А російські "парламентарії" тим часом, задоволені зробленою справою, розсілися по "майбахах" і роз’їхалися по своїх маєтках, збудованих на місці абсолютно випадково згорілих історичних пам’яток, додумувати закон про суверенний інтернет і потайки молитися маленькій іконці Сталіна. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram