"Це все одно, якби ми казали: 1 травня в Парижі відбулося традиційне свято крайніх правих. Цього дня не один десяток років поспіль французька радикальна правиця з національними прапорами збирається на площі Пірамід, під статуєю Жанни д’Арк. Ліві профспілки й люди різних політичних поглядів також виходять на свою демонстрацію. Звичайно, серед них були не лише радикали", – сумно пожартувала приятелька, коли ми обговорювали тон публікацій французької преси про український марш "Ні капітуляції" на Покрову, пише для "Тижня" Алла Лазарева

Для розуміння контексту: 1 травня спочатку Жан-Марі Ле Пен, а згодом його донька Марін щороку виводять на вулицю своїх прихильників, протестуючи проти "трансферу позаєвропейських націй на європейські землі". Ці демонстрації можуть збирати десятки тисяч учасників. Того самого дня крайні ліві та "люди праці" виходять на свої вуличні акції. Проте навіть якби Меланшон і профспілки зібрали значно менше народу, ніж лепенівці, від 1886 року 1 травня є і буде комуністичним святом трудящих, або, офіційно, Міжнародним днем праці. Добре це чи погано – не про те мова. Йдеться про фактологічну точність та історичну послідовність подій. Ніби ж очевидні речі. Але не для всіх.

Читайте також: Німеччина залишається єдиною відносною партнеркою України в нормандському форматі

Повернімося до Покрови. Багатьом різонуло вухо, що французька, британська, американська, бельгійська преса визначила цей день "традиційним парадом націоналістів, парамілітарних структур та ультраправих груп". Нехай кілька років поспіль українські крайні праві справді виходять 14 жовтня на вулиці. Сама Покрова, котру століттями відзначають як релігійне та козацьке свято, пізніше як день народження УПА, а віднедавна ще і як День захисника України, – глибокий і масштабний символ. Один із кодів до розуміння української історії та психології, маркер національної пам’яті та мотивація до спротиву. Чому ж так сталося, що західна преса в репортажах про протестну акцію в Києві насамперед зосередилася на Білецькому й іже з ним? 

"Країна має справжню проблему із правими радикалами, – переконаний один із французьких журналістів, який постійно мешкає в Україні. – Ти, може, не хочеш усвідомлювати. Зі сцени виступали люди, вбрані як мюнхенські штурмовики зразка 1934 року"... Інший колега, коментуючи подію, доповнює: "Нацисти завжди вдають, ніби хочуть урятувати свою країну. Вони спочатку привчають до себе вулицю, потім суспільство, а потім починають убивати всіх, хто хоче свободи"... 

Індивідуальне сприйняття – тонка матерія. Формується воно під впливом не лише знань і досвіду, а й табу та стереотипів, що вкорінилися в суспільстві. Якщо говорити про Францію, важливо не забувати, що не одне покоління громадян цієї країни виховувалося на принципі Республіканського фронту. Ця світоглядна система сформувалася по закінченні Другої світової війни. Полягає вона в тому, що під час виборів незалежно від політичних поглядів помірковані праві, ліві, центристи та крайні ліві завжди утворюють ситуативні передвиборчі альянси, аби тільки не допустити до влади крайніх правих.

Читайте також: Зеленський потрібен Путінові лише для капітуляції України – Портников

"Саме завдяки тому принципу "Національний фронт" не є при владі", – із гордістю наголошує французький колега. І це справді так. "Нацфронт", що змінив назву на "Національне об’єднання", набирає на президентських виборах 34% голосів, але не може провести до парламенту бодай куцу фракцію. Наскільки це добре, однозначно не скажеш, бо система унеможливлює повноцінну суспільну дискусію із представниками великої групи населення та накопичує непроговорені важливі теми. Але нам сьогодні важливо запам’ятати інше: в силу історичних причин французька преса реагує на радикальну правицю в рази гостріше, ніж представники інших європейських націй. Українці таку чутливість сприймають як упередженість, що примножує непорозуміння.

Зосереджуючись на своєму подразнику – крайніх правих, західні колеги нерідко забувають про першопричину, що спонукала українців вийти на протести 6 та 14 жовтня. Забувають про очевидний тиск, який чиниться нині з Парижа та Берліна на президента Зеленського, щоби примусити його піти на мирні угоди на умовах Москви. Західна й, зокрема, французька преса трохи критикувала нову російську політику Макрона, але дуже кволо, окремими сміливими голосами, що становлять радше виняток із правила. 

Свого часу, далекого 1938-го, західні медіа також не надто критикували Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини, яку підписали Даладьє, Чемберлен, Муссоліні та Гітлер. Задобрювання агресора керівникам Британії та Франції здалося тоді вдалою тактикою. Критикувати слабшого за недосконалий спротив завжди легше, ніж усвідомити, що та настирливість, із якою Париж штовхає Україну на виконання формули Штайнмайєра, також є однією з причин радикалізації української молоді. Не єдиною, звичайно, проте не останньою. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube