Навіть попри те що пан чи товариш Кравчук має 86 років, його аргументація дуже непереконлива, а він навряд чи може бути виправданим, пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Перший президент України Леонід Кравчук дав уже друге інтерв’ю телеканалові країни-агресорки "Россия-1", де заявив, що український закон про декомунізацію треба переглянути. Логіка колишнього другого секретаря ЦК КПУ доволі дивна: закон недосконалий тому, що не всі українці його підтримують.

У будь-якій демократичній державі важко віднайти закон, що мав би 100% підтримку. Якщо, приміром, в Україні провести референдум про скасування всіх податків, то більшість його підтримає, але не 100%, бо обов’язково знайдеться певна кількість розумних і відповідальних людей, які виступлять проти. До речі, на виборах 1991 року Кравчука підтримали не 100% українців, а трохи більше як 50%, що не завадило йому стати першим президентом.

Він уже виступав у такому самому дусі після повернення президента Зеленського з міжнародної зустрічі в Парижі. Тоді Кравчук заявляв, що виступи патріотичної громадськості з вимогою до Зеленського не перетинати "червоних ліній" нібито вельми зашкодили інтересам України на паризьких переговорах.

Якби не факт біографії (перший президент), то на його висловлювання можна було б не звертати жодної уваги через їхню беззмістовність і бездоказовість. Із боку Кравчука це своєрідна торгівля авторитетом, унаслідок якої авторитету лишається дедалі менше…

Так склалося, що в Україні в різних колах сформувався пієтет щодо Кравчука як першого президента. Проте критичного аналізу цієї політичної постаті та її справжньої ролі в історії країни ще й досі здебільшого немає. Сам Кравчук залюбки розігрує роль досвідченого й мудрого "гуру" сучасних українських політиків, незрідка надуживаючи цією роллю на шкоду Україні.

Російський письменник Михайло Лайков, який багато років мешкав на Дніпропетровщині й написав чимало українофобської гидоти, однак справедливо зазначив: "Державність, що має будучину, розпочинають непересічні люди. Такими людьми, як Кравчук і Кучма, держави закінчуються, а не починаються".

Читайте також: В Україні – епоха жириновських: Портников назвав єдиний шанс на порятунок

На суб’єктивний погляд автора, велике нещастя України полягає в тому, що першим президентом незалежної країни став партійний бюрократ Кравчук, а не дисидент В’ячеслав Чорновіл. Помилковий вибір більшості українського народу спотворив історичний шлях України на багато років уперед. Той-таки Кучма розпочав політичну кар’єру саме за Кравчука, що підтримував засилля "червоного директорату", внаслідок мутації якого та зрощення із криміналітетом сформувалося всевладдя олігархії.

Із перших кроків при владі Кравчук запевнив номенклатуру, що "всі залишаться на своїх місцях". Так воно і сталося, жодної кадрової революції, та й будь-якої революції взагалі не відбувалося. Зрозуміло, що діяч кравчуківського типу – це не поляк Валенса, не чех Гавел, не литовець Бразаускас, а щось зовсім інше, протилежне.

Багато провалів і помилок, із наслідками яких Україна досі не може впоратися, пов’язані з діяльністю першого президента. Підвалини трагедії, що сталася із Кримом і Севастополем у 2014-му, були закладені ще в 1991–1992 роках. Наприклад, через нерішучість і млявість Кравчука було втрачено унікальну можливість поставити на службу Україні Чорноморський флот, як це було зроблено із Прикарпатським, Київським та Одеськими військовими округами.

Як згадують деякі фундатори ВМС України: "Очевидці перших днів становлення наших Збройних сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні поспіль ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов. Поза всяким сумнівом, він був готовий передати Україні все своє господарство, але його ніхто не хотів навіть прийняти. Ось так недавно відроджена держава отримала "головний біль" на десятиліття".

А в Україні ще й досі не перевелися охочі розповідати про мудрого державного діяча Кравчука, й чимало тих, хто це слухає і щиро вірить…

Потім почалася тяганина за Крим, Севастополь і флот, у якій Кравчук крок за кроком відступав. На перемовинах із Росією в Дагомисі та Масандрі він пішов на неприйнятні для України поступки російській стороні. Усе це змусило першого міністра генерала Костянтина Морозова на знак протесту піти у відставку.

А до того ще був "референдум" про створення незаконної автономії в Криму, бо вона абсолютно не враховувала інтересів корінного кримськотатарського народу. І Кравчук мав можливість виступити проти цього, зважаючи на необхідність повернення кримських татар із місць депортації.

Читайте також: Арахамія та Кравчук пропонують нам справжню торгівлю на крові – Гай

То був початок 1991 року, "парад суверенітетів", і на нахабні претензії Москви Кравчук міг би сказати, що активність Росії у Криму може значно посилити незалежницький рух в Україні, навряд чи Кремль став би міняти Україну на Крим, бо надто вже різні вагові категорії… Але, як із ним часто бувало, не наважився, ховаючись за глибокодумною "зваженістю й виваженістю"…

Вельми апатично сприйняв Кравчук і створення інституту президентства у Криму, і вибори першою особою півострова Юрія Мєшкова, на той час абсолютно проросійського діяча.

Після українських президентських виборів 1994-го Кравчук також поводився щонайменше дивно як для людини, що хоче залишатися гідною постаттю в історії своєї країни. Він став членом партії СДПУ(о), де повністю підтримував позиції чільних її лідерів Медведчука та Суркіса, а згодом приєднався до боротьби проти Віктора Ющенка під політичним прапором блоку "Не так!". А під час балотування Суркіса-старшого на посаду міського голови Києва Кравчук ентузіастично працював у нього пересічним агітатором.

За Януковича нашого героя зробили головою Конституційної комісії. Причому Кравчука не обирали на цю посаду, його призначив Янукович, із яким той завбачливо не конфліктував…

Постає питання: які традиції в українській політиці заснував перший президент? Напевно, ті, вірність яким він демонструє сам, зокрема в інтерв’ю під час війни телеканалам ворога. Кравчук розпочав політику невиправданих компромісів і поступок Росії, безпринципного угодовства й пристосуванства, що набуло розвитку за Кучми, Януковича й відроджується за Зеленського.

Що ж до несприйняття колишнім секретарем ЦК КПУ та завідувачем ідеологічного відділу ЦК закону про декомунізацію можна сказати таке: Кравчук вийшов із лав Компартії, проте Компартія не вийшла із Кравчука. В останні роки в його заявах дедалі більше відчувається щось притаманне компартійному діячеві, а зовсім не борцеві за незалежність України. Чи був він таким борцем, чи просто став іграшкою в руках історичних обставин – на це питання кожен може відповісти собі сам…

Кравчук уже давно не має реального впливу в Україні, перетворившись на такого собі "весільного генерала". Однак його заяви, що шкодять Українській державі, ще можуть прислужитися справі пропаганди та агітації (згадуючи допрезидентський фах Леоніда Макаровича) передусім у Російській Федерації. Його висловлювання сприяють її зусиллям зобразити Україну "державою, що не відбулася", як і, на жаль, деякі заяви та дії патріарха Філарета, який перейшов у жорстку опозицію до Православної церкви України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube