Як свідчать соціологічні опитування, через рік після свого обрання Володимир Зеленський ще зберігає ресурс довіри значної частини виборців, які повірили в “президента Голобородька”. Але інтрига з його "кіношним" президентством вже практично зникла. Разом з надіями на кардинальні зміни в українській політиці

Якщо коротко, то – у них нічого не вийшло.

Тобто, декого вони, звичайно, "зробили", як обіцяли, але зовсім не тих, і не так, як цього очікувало суспільство.

Ніякої ідеї, програми, плану дій чи бодай зрозумілої моральної платформи у команди Зеленського не виявилося і вже не  з’явиться.

“Слуги народу” привели у владу чергову партію невігласів, пройдисвітів і випадкових людей, що добираються вже навіть не за кумівським, а за якимось дворовим принципом.

Корупційна система лишилася недоторканою, а олігархи знову "рятують країну", диктуючи владі свої умови.

Війна на Донбасі триває, і милості від Путіна очікувати не доводиться. Натомість, позиції української армії, українського духу та української правди у цій війні послаблені.

Читайте також: "Кінець епохи бідності" не настав. Коли ж закінчиться епоха політичної наївності?

Гуманітарна політика Зеленського не об’єднала українців, а ще більше загострила взаємну недовіру та конфліктність у питаннях ідентичності.

Економічного розквіту не настало, а пенсіонери та бюджетники опинилися в ще гіршій ситуації, ніж раніше.

Поведінка влади у кризовій ситуації (коронавірус, пожежі) імпульсивна, нерозумна, позбавлена стратегії, правової та адміністративної логіки.

Володимир Зеленський був не першим главою української держави, який починав з високої довіри виборців. І, звісно ж, він не перший президент, який розчаровує український народ результатами своєї діяльності. Тому можна передбачити, що одночасно з критикою діяльності Зеленського буде все голосніше звучати ідея скасування інституту президентства в Україні як такого. Або зведення його до церемоніальних повноважень.

Такі пропозиції регулярно з’являються у вітчизняному публічному просторі, і вже навіть були частково враховані в конституційній реформі 2004 року, коли президент втратив значну частину важелів контролю над виконавчою владою.

Можна не сумніватися, що ідея відмовитися від президентства стане в Україні знову популярною. Вона з початку 2000-х прописана в російському плані демонтажу української державності, разом з федералізацією та позаблоковістю. Тому її просуватиме весь антимайданівський пул парламентських фракцій, телеканалів і блогерів.

Позбутися президентського центру влади, напевне, захочуть і вітчизняні олігархи, яким на парламентсько-урядовому рівні буде зручніше і безпечніше ділити ресурси, посади, сфери впливу.

Ліквідація посади президента може розглядатися як хороший вихід з поганої ситуації для самого Зеленського. Такий “фінт ушамі”, по-перше, цілком відповідає стилю його президентства, а по-друге, відповідатиме інтересам його спонсорів.

Читайте також: Комітет виборців України: Зеленський за рік не виконав свої ключові "стадіонні обіцянки"

Знищення “ненависної” посади президента і всього негативу, пов’язаного з нею в Україні, може стати третьою “місією” Зеленського, в яку він вкладе весь свій акторський талант. Після невдалого припинення війни на Донбасі і не надто популярного в народі запровадження ринку землі, ліквідація поста президента має хоч якось виправдати прихід Зеленського до влади в очах вічно “протестного” електорату.

Перелік аргументів, які використовують противники сильної президентської влади в Україні, відомий.Більшість із них спирається на досвід вітчизняної політики.

Вважається, що саме посада президента створює політичну напругу, оскільки спонукає кожного, хто займає цю посаду, концентрувати у своїх руках владу. А при цьому виникає спокуса й скористатися цією владою в своїх інтересах. Дуже матеріальних і дуже приватних інтересах.

І це не єдина причина, чому вибори президента переростають в Україні у громадянське протистояння. Доки триває процес національного самовизначення, а громадяни не сформували спільної ідентичності, перемога одного кандидата над іншим сприймається програвшою стороною як загроза її базовим цінностям.

Крім того, критики ідеї сильного президента говорять, що ми не повинні залежати від геополітичних вподобань чи суб’єктивізму однієї людини, яка в один момент може розвернути курс країни і життя громадян на 180 градусів.

Друга група аргументів апелює до досвіду інших країн. Мовляв, у Європі переважають парламентські республіки (і монархії), тож наш європейський вибір ніби підказує більш прийнятну модель організації влади. А ще кажуть, ніби парламентська модель є більш демократичною.

Розгляд європейського досвіду і теоретичних засад демократичного урядування вимагає більш тривалої розмови і розлогої аргументації, тож залишимо його на майбутнє. А з власним досвідом президенціалізму та позиціями його критиків спробуємо коротко розібратися.

Здавалося б, аргументація в останніх залізна. Але такою вона видається лише на перший погляд. І то лише в разі, якщо керуватися не причинно-наслідковою логікою, а лише асоціативними зв’язками.

Читайте також: Політолог: Зеленський знав, що вся його президентська кампанія – технологія розводу і свідомо йшов на це

Насправді, інститут президента, його стан і вплив на ситуацію в країні – це лише індикатор більш глибоких проблем. У нас роздвоєна свідомість, недоформована національна ідентичність та відсутня культура громадянства. В Україні вже практично немає держави і державної політики в жодній сфері, які зачіпає перша-ліпша криза. Останні залишки державного контролю – це поліцейські патрулі, які мають повноваження штрафувати бабусю на вулиці на 17 тисяч гривень. Національні ресурси, починаючи від природних багатств і закінчуючи місцевими бюджетами, контролюються мафією, що являє собою унікальне об’єднання криміналу і правоохоронців, бізнесу і політики, медіа і експертного середовища.

Президент – це поплавок на поверхні українського болота, якого тягне на дно вовтузіння жирних сомів у муляці.  

Але якщо ми його позбудемося, то, по-перше, наша демократія втратить останній механізм зворотного зв’язку між владою і народом, у вигляді прямих виборів глави держави. А по-друге, ми втратимо інструмент, який залишає хоча б теоретичну можливість витягнути чортів з нашого болота. Інструмент, яким ми поки що не скористалися. На жаль, Володимире Олександровичу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube