Професія режисера має один безумовний привілей — необмеженість фантазій. Подивившись бойові новини зі сходу України, мені привиділися біля екрану у Кремлі Путін, Жириновський, Троцький, які вигукують: «Есть гражданская война в Украине! Есть».

А Дмитро Кисельов еквілібричне обслуговування напоями і закусками довершує «русским переплясом с элементами лезгинки и гопака». Кримська авантюра так ошелешила крахом чеснот російської душі, російського характеру, крахом відчуття суголосності крові, зрадою пам’яті військового подвигу наших батьків в ім’я миру на землі, що сльози лилися замість слів. А от коли іноземні розвідки оприлюднили документи, що засвідчили на кордоні України стотисячне російське військо та неймовірну кількість зброї, я сповнився гордістю і спокоєм. Це ж як треба боятися духу українців, щоб проти нас, саме проти українців, а не проти української армії тими ж росіянами майже доведеної до небоєздатності, виставляти таку армаду. Демонструючи силу бажання наступу, залякуючи масштабом небезпеки, російські стратеги хочуть за свій відступ виторгувати у світової спільноти поблажливість в утисках і санкціях. Гасло: «Путін з’єднав Україну!» — так дістало майстра бойових мистецтв, що він вирішив пересварити всіх українців. Передзвоніть рідним, близьким людям із інших регіонів України, якщо обійдеться без сварки, образ, розриву — вам поталанило, а Путіну гикнулося. Так змішати факти, брехню, підбурювання, чутки, так адресно, індивідуально, по вікових, майнових, географічних групах вести пропагандистську обробку можна тільки з диявольською цинічністю. Сили, які покликані забезпечувати громадський порядок, спеціальні підрозділи, особливі угрупування, або ображені Майданом, або недооцінені центральним чи місцевим керівництвом, або очолювані зрадниками демонструють здатність до агресії і вимагають гарантованої поваги. Силі зовнішній вкрай потрібна бійка внутрішня.

Тому на будь-які силові вирішення наших сімейних непорозумінь треба накласти загальнонаціональний мораторій. Усі жителі України, які не хочуть крові співвітчизників, від сьогодні (нехай небайдужі спільно визначать найближчу дату) своєю поведінкою демонструють ненасильство, терпимість, зацікавленість у мирній дискусії про благоустрій нашої країни. Уявляєте паніку засланих із Росії козачків? Їм же потрібні не сотні вбитих, вони жадають океану крові, аби втопити за роки Незалежності України міцно засвоєні нами гордість, достоїнство, замість так потрібного їм усвідомлення нашої меншовартості перед самопроголошеним старшим братом.

Пам’ятаєте анекдот радянських часів: «У жителя Прибалтики запитують: ким він вважає росіянина? Братом, або другом? Він відповідає: звичайно братом. А чому,— радісно продовжує інтерв’юер? — А тому, що друга можна вибрати». Тут доречно нагадати принцип французького політика Талєйрана: «Треба завжди бути потрібним Франції, тому що режими міняються, а країна і її народ залишаються. А для того щоб залишатися вірним своїй країн, треба послідовно відстоювати її інтереси. І для цього усі засоби і союзи добрі». Росія наполягає на терміновому перегляді державного устрою України. Прекрасно! Ми й самі про це думаємо. Тож хай допоможуть — тільки не зброєю — провести вдумливий загальнонаціональний референдум із передуючим йому народними Віче у всіх містах України, з телемостами між областями, районами,— словом, досягти формування особистої думки кожним ГРОМАДЯНИНОМ. Треба донести до людей сувору правду про те, що економічна допомога, до готовності надати яку долучається дедалі більше країн, у повному масштабі може розпочатися з моменту обрання нового Президента України.

Отже, кожному патріотові має стати зрозумілим мир за будь-якої ціни! Громадянській війні — всемільйоноголосне «ні!»