Плачі за пораненим Кернесом – це просто вершина українського гуманізму. Яскрава, блискуча, недосяжна й незбагненна. Доходить до екзальтації: "Ну, пожалуйста, живи... Ну, пожалуйста, диши..."

Друзі, я на вашому тлі почуваюся повною скотиною. Чесно. Бо в мене довга пам'ять і я не можу забути революцію – "Оплот" Жиліна, харківських тітушок, спалені машини автомайданівців, побитого Жадана... І все це під соусом форменного, борзого і безкарного цинізму Кернеса і Добкіна. За їхньої безпосередньої участі. Тому клікушества не розумію. Воно мені здається професійним. Особливо з боку журналістів, які дружно тужать за своїм приватним героєм: "Ах, підстрелили нашого улюбленого клоуна..." Але він клоуном не перестає бути! Злим клоуном. Клоуном-гвинтиком системи, яка вбивала людей. Саме руками Кернеса створювались фашизоїдні групи гопніків, які тижнями тероризували харківський Євромайдан. Чи про все забуто?

Ну, гаразд. Співчуття. Християнське. Людське. Зворушливе. Ви в ньому прекрасні – я визнаю. Але навіщо передавати куті меду? Навіщо ці сеанси показного співчуття наввипередки? Вам нема куди подіти своє людинолюбство? Не краще просто тихенько мовчати? Чи ви хочете бути святішими за Папу?

Так-от, я вам нагадаю: вони за нами не плакали, а били і стріляли. І вбивали. Без жодного жалю та співчуття.

Чесно. Почуваюся скотиною. Мені байдуже. Я втомився від цієї безмежної любові українців до всього живого.