Сприймати офіційне проголошення зовнішньополітичним відомством держави Україна доктрини «Путін – ху*ло!» можна по-різному. Можна обурюватися тим, що український дипломат дозволяє собі таку недипломатичну лексику та демонструє не гідну європейського міністра культуру мовлення.

Можна перейматися прогнозованими ускладненнями на міжнародних перемовинах із Росією – раніше ж бо нас просто зневажали, а тепер – яка неймовірна прикрість! – щиро ненавидять.

Можна робити ставки: чи поженуть тепер Дещицю з посади під фанфари та вдячне хорове виконання хіта всім співучим українським народом, чи навпаки – демонстративно призначать щосекундно тролити Путіна вже самим фактом свого існування. Можна, врешті-решт, просто, не відводячи очей від монітора та не стишуючи звук, знову й знову передивлятися ролик на Ютубі – й тішитися та підспівувати, підспівувати й тішитись…

Усе можна. Але найцікавіше, мабуть, – це спостерігати, як найвиразніша з часів листа турецькому султанові українська дипломатична нота руйнує підвалини зручного й затишного світу того самого ху*ла, якому була адресована. Пригальмована й невиразна реакція Лаврова й Мєдвєдєва чітко продемонструвала: в Москві справді не можуть розібратися, що тепер робити.

Росія, яка звикла до того, що це лише її міністру закордонних справ можна обкладати матюками європейських можновладців (і звільняти міністра за «Кто ти, бл..дь, такой?» британському колезі ніхто й не думав – Лавров, як усі ми можемо бачити, й досі на посаді), справді розгубилася.

Ну от як же так? Ну сказав би «Путін – тиран!», «Путін – убивця!», «Путін капут!» чи навіть «Путін краб» – і все було би зрозуміло.

Російське МЗС би, як і годиться, зверхньо посміхнулося, видало б чергову заяву про фашистську хунту та мільйони замучених на Донбасі російськомовних дітей – і пішло би спокійно обмивати чергову розгромну перемогу кремлівської дипломатії над абарзєвшимі хохляцкімі тєрпіламі. Аж тут – підступно, зненацька, без жодних шансів для подвійного трактування – «ху*ло».

І не скажеш же, що впало це «ху*ло» на московську корону аж так несподівано – звучання хору харківських фанатів невпинно наростало вже третій місяць. Вихлюпнувшись через Ютуб за межі фанатського середовища, мем швидко охопив увесь офлайн України й переможно закрокував світом. Мільйони вболівальників із нетерпінням чекають бразильського матчу збірних Кореї та Росії – просто аби перевірити, наскільки вдалося українським фанам заразити своїм хітом колег із інших куточків планети. Очевидно, що рано чи пізно Путін таки мав зіткнутися зі своїм нецензурним альтер его впритул. Проте Росія до останнього намагалася не помічати загрози, бо зреагувати на неї означало власноруч скласти зі слів «Путін» та «ху*ло» заповітну формулу.

Офіційно зізнатися мільйонам дбайливо вихованих сумлінних путінофілів у тому, що за певною версією Путін може бути ху*лом, – це навіть страшніше за відкриття, що доблесних кубанських казаків час від часу ґвалтують зграйки хтивих кавказців.

Слова «Путін» і «ху*ло», навіть розташовані на різних полюсах одного речення, вже здатні здійснити когнітивний вибух у мозкові маленького ватника, а з’єднані в одному двоскладовому твердженні – то й поготів можуть випалити в сутінках російської душі весь зрозумілий сенс існування. Такі речі всує не вимовляють, а у власній обізнаності з ними незнайомцям у штатському не зізнаються.

Шанс знову промовчати та залишити статус кво – принаймні, на три дні, до матчу з Кореєю – в Москви був. Урешті, з такою пропагандистською машиною, як у Путіна, це не проблема; більше того, трошки креативу в підході – й уся Росія вже обмивала б іще одну перемогу свого МЗС, дивлячись теленовини про те, що це рубаха-парєнь Лавров знову не стримав язика й назвав «ху*лом»… а хоч би й навіть того ж Дещицю.

Після такого навіть інформація про заяву Дещиці сприймалася би як нюні ображеного російською щирістю хахла, а не раптове екзистенційне одкровення. В Пензі й Хабаровську би захоплено цокали: «Вот вєдь врєзал как по-нашему!» й вішали фото Лаврова на аватарку у «Вконтактє», не забуваючи віддячувати хазяїну Лаврова Путіну новими відсотками до рейтингу.

Але ж ні – Росія обрала для себе абсолютно логічний із точки зору радянського бюрократа, та геть убивчий із точки зору піару варіант. Так, Дещицю в гнівному лайні скупали й вечірній Кісєльов, і Лавров із Мєдвєдєвим. Але за що саме, електорату вирішили про всяк випадок не пояснювати. Багатомільйонній аудиторії скромно пояснили, що лаявся український міністр на Путіна нецензурним словом, а в відеосюжеті «Громадського», показаному в новинах, це саме слово просто запікали!

У країні, де до вєлікіх і могучіх матюків ставляться з такою ж ніжною любов’ю та нестримною гордістю, як до Сталіна, берізки, Побєди, водки й самого Путіна, позбавляти аудиторію найцікавішого – крок дуже необачний. Мільйони росіян уже й геть забули слова, адресовані Дещиці Кісєльовим, Лавровим і Мєдвєдєвим, але головне питання – «Яким же саме матюком образила ця фашистська гадіна нашого найяснішого цісаря?» – так просто з голови не піде. Навіть людина, яка в браузері досі вміла набрати лише «mail.ru», «одноклассники» та «vk.com», не полінується спитати в свого яндекса, «как дещица абазвал путена» – хоча би з метою сказати друзям за чаркою «Да сам он …!».

І ось тут-то на спраглих нових знань патріотів підступно чатує небезпечне прозріння… І що більше зусиль росіянин докладе для того, аби взнати важливу для нього таємницю, то сильніше врізатиметься у його свідомість парадоксальна харківська максима. А якщо ще й хоч один музичний кліп із нав’язливою піснею випадково в результатах пошуку вигулькне…

Знання, Володимире Володимировичу, – страшна сила. Особливо якщо ти й справді, як кажуть в Україні, – ху*ло.