До сліз. Дві історії вчорашнього дня з життя окупованого Севастополя. На вихідних - хтось дуже сміливий святкував своє весілля. Чому сміливий? Тому що за весільне вбрання в пари були вишиванки. Переконана, що вони вразили все місто. Але до мене дійшли умовиводи лише одного знайомого. Так ось - цей чоловік переконаний, що подружжя у вишиванках - дибіли. Чому, спитаєте ви? А тому що це вбрання нині на думку севастопольців дорівнює провокації. І в пакеті із цим весіллям завжди тепер згадують вишиванковий випускний місцевиої гімназії, де до дітей, кажуть, були приставлені наглядачі з ФСБ.

Історія два - шестирічний син моєї подруги з російського Североморська прийшов на днях додому і каже мамі: "Мам, ти мені більше того мячика на майданчик не давай. На ньому намальований прапор України, і діти не хочу зі мною гратися".

І тепер акцент - наскільки покалічена свідомість більшості в цьому місті, якщо національний одяг вони вважають мало не фашистським вбранням, а кончені батькі уродують своїх дітей з малечку, що вони кидаються навіть на зображення на мячі? Уявляєте собі, що коїться в цих родинах? Вони живуть в ненависті і руйнують все навколо себе.

І, знаєте, навколо мене тисячі дітей постійно бігають з колорадськими стрічками і російськими прапорами. Але я в житті би навіть не подумала, що з цією дитиною щось не так. А тепер я бачу - ці прапори місцеві сують своїм чадам як знамена завойовників із настановами принижувати всіх, хто не з ними. Поможи нам Бог...