Я б звела свій коментар до двох моментів. Перший - які плани переслідує Кремль йдучи на такого роду зустріч? Очевидно, те, що відбулося в Донецьку, вважати переговорами було б великим перебільшенням. Швидше за все, ця зустріч повинна була дати можливість учасникам оцінити позиції, наміри один одного, можливий баланс сил, а також реакцію на цю зустріч різних суспільств - на Заході, в Україні, в самопроголошених республіках і, можливо, реакцію російського населення. Хоча росіяни є найпасивнішою спільнотою, думки якої мало кого цікавить у Кремлі.

Той факт, що Москва все ж пішла в особі посла Зурабова на цю зустріч, свідчить, що Путін, очевидно, розуміє межі колишнього силового сценарію свого впливу на Україну і межі своїх можливостей дестабілізувати ситуацію на південному сході, перш за все в Донбасі. Очевидно, Путіна починає турбувати обіцянка Заходу, нехай і аморфна,  перейти до санкцій третього рівня, які можуть завдати реальної шкоди російській економіці.

Тому Путін, напевно, і перейшов до сценарію, суть якого полягає в тому, щоб продавити свою, путінську, формулу миру і майбутнього устрою України шляхом переговорів. Російський президент намагається змусити Київ погодитися з новим конституційним статусом самопроголошених республік і, по суті, за допомогою Європи змусити Київ погодитися на відчуження Донбасу від України. Таке, швидше за все, завдання Путіна в його новій тактиці - перетворити Донбас на подобу Придністров'я. Тобто на українське Придністров'я чи українську Абхазію.

По суті, російській стороні тактично вдалося здобути невелику перемогу. Сам той факт, що лідери самопроголошених республік сиділи за столом навпроти колишнього президента Кучми, який представляв офіційний Київ, - уже є своєрідною формою їхньої легалізації у політичному просторі і, нехай і непрямої, легітимації як політичних суб’єктів. Тим більше коли в цих переговорах брали участь такі особи, як Медведчук - представник, насамперед, російської сторони. Медведчук був тим учасником переговорів, який нечленороздільну промову лідерів самопроголошених республік перетворював на щось легкотравне або зрозуміле чи служив наглядачем за поведінкою лідерів ДНР і ЛНР.

Друге - яка роль Європи в цьому діалозі? Європа була представлена ОБСЄ та представником ОБСЄ пані Тальявіні, і факт того, що Європа таки брала участь у цих переговорах, свідчить про те, що європейці дійсно побоюються подальшої конфронтації з ядерною Росією і не готові до застосування санкцій проти неї.

Те, до чого здатна Європа в особі представниці ОБСЄ зараз, - так це до затягування переговорів, до їхнього переходу в тактичний план або до переговорів про перемир'я. Але навряд чи у Європи є стратегічний вектор і навряд чи Європа в особі Тальявіні наполягатиме, наприклад, про повернення Криму чи виведення російських найманців з Донбасу. Тому, швидше за все, Європа просто полегшує реалізацію російського сценарію в цій складній конфігурації. Втім, дивлячись на все з боку, я розумію, що у Порошенка є певні програші в цій ситуації, але, можливо, є і якісь козирні карти, про які нам доки нічого невідомо.

Дуже сумнівною також є конфігурація, коли президент Кучма, який призвів до першого Майдану, виступає як посланник і представник президента, якого вибрав новий Майдан (тут мені імпонує позиція головного редактора «Дня» Лариси Івшиної). У цьому є і парадокс, і певна абсурдність, і вразливість ситуації для самого Києва. Адже не зрозумілим є навіть для світової спільноти той факт, в якій ролі виступає Кучма і якою мірою він відстоюватиме інтереси нового Києва в розмові з Москвою. З такого ракурсу вся ця комбінація виглядає вельми сумнівною.