Якщо спитати пересічного українця, кого він вважає злодієм №1 у світі, то він швидше за все відповість: В.В. Путіна – підлого агресора, що віроломно напав на нашу країну, коли вона перебувала в ослабленому стані, анексував Крим і запустив пазурі у Донбас. Я теж так вважала, але коли побачили фото, на якому представник ОБСЄ Гайді Тальявіні привітно спілкується з російськими терористами, котрі взяли в заручники український регіон та відкрито похваляються вбивствами українських громадян, я дещо змінила свою точку зору. НМД на п’єдесталі непошани перше місце має посідати оця мила, чистенька пані, котра так звитяжно виконує функцію фігового листочка для В.В. Х@йла.

Чи усвідомлюють європейські «миротворці», яку негідну роль вони відіграють у московсько-українському конфлікті? Думаю, що в глибині душі вони все розуміють. Але старенька Європка аж реве не хоче розставатися з комфортом, бо зношений європейський організм, хоч і зберігає хорошу (як для його віку) форму, але екстраординарних навантажень уже не витримує.

Московсько-українська війна (як і попередня, московсько-грузинська) чітко продемонструвала разючу невідповідність між високим міжнародним статусом країн Західної Європи та вкрай низьким рівнем їхньої готовності давати адекватну відповідь на серйозні геополітичні виклики. Щоб приховати цей неприємний факт, європейські політичні та бізнесові кола лицемірно закликають до мирного врегулювання того, що мирно врегулювати неможливо і вперто не бажають називати речі своїми іменами, аби тільки уникнути участі в конфлікті, здатному похитнути звичний для них порядок речей.

Свернуть
Дещо подібне Європа вже переживала у середині ХХ століття, але належних уроків так і не винесла. Тоді Британія і Франція дорого заплатили за свою ганебну політику щодо Австрії, Чехії та Польщі. Зараз Європа (як, власне і Путінська Росія) сподіваються, що якось усе владнається, утрясеться, увійде у попереднє русло – і можна буде списати цей конфлікт в утиль, як списали напад на Грузію. Власне, ситуативний альянс, котрий склався між деякими європейськими країнами і Путінською Росією, по суті є негласною змовою згасаючих цивілізацій, що за будь-яку ціну прагнуть подовжити своє відносно комфортне існування.

Зараз уже очевидно, що «русскій мір» – це одна з тупикових гілок всесвітньо-історичної еволюції. Якщо Росія за 500 років не навчилася нічого виробляти, крім сировини та зброї, то вже ніколи не навчиться. Ніколи вже Росія не стане цивілізованою державою, принаймні, в існуючих нині кордонах: від Камчатки до Калінінграда. Тому російська еліта усіма доступними засобами бореться за можливість якомога довше паразитувати на природних ресурсах РФ і зберігати монополію на постачання стратегічної сировини до країн Європи.

Також очевидно, що Західна Європа вже не спроможна служити потужним локомотивом прогресу та надійним бастіоном гуманізму – надто обмеженими є її ресурси після втрати колоній. Тому європейська еліта усіма доступними засобами намагається зберегти хороші стосунки з РФ, принаймні до тих пір, поки не перестане потребувати її вуглеводнів та ринків збуту.

Але час не стоїть на місці. Соціальна матерія перебуває у безперервному русі і змінює розстановку сил на міжнародній арені. Емансипація української нації зламала комфортний для ЄС та РФ статус-кво і поставила Старий Світ перед вибором між ганьбою та війною. Схоже на те, що Європа знову обирає ганьбу, яка все одно призведе до війни…

Однак, заради справедливості, слід зазначити, що українське керівництво у цій ситуації виглядає теж, м’яко кажучи не дуже привабливо. Що змусило нашого лідера погодитися взяти участь у цьому ганебному і небезпечному для України «миротворчому» спектаклі? Окрім логічного висновку про здачу національних інтересів, можна припустити, що така ганебна поступка була викликана бажанням не допустити зриву підписання Угоди про Асоціацію. Дата закінчення оголошеного Президентом перемир’я – 27 червня говорить сама за себе.

Та як би там не було, нас не може не дратувати та обставина, що українські вояки мають гинути від рук терористів, аби тільки ситі й тупоголові європейські пани та пані нарешті визнали за Україною її природнє, невід’ємне право захищати власну територіальну цілісність. Нас не може не дратувати той факт, що за столом переговорів, на території УКРАЇНИ під кольоровою ганчіркою з двоголовою куркою (замість державного прапора) поряд з колишнім президентом України сидять окупанти з Москви, які прикидаються представниками якоїсь Донецької Народної Республіки і ставлять нам свої умови. Нас не може не обурювати той факт, що посередником у переговорах щодо окупації Росією Донбасу (яку сором’язливо називають то сепаратизмом, то політичною кризою) є кум Головнокомандувача країни-окупанта.

Але приводів впадати в паніку та відчай я теж не бачу. Як би там не було, а Путіну поки що (!) не вдалося повноцінно легітимізувати керівників маріонеткових «республік». Хоча вони і засвітилися перед камерами, але стороною переговорів їх так і не визнали. В. Медведчук публічно відхрестився від ролі представника ДНР і ЛНР, хоча ми прекрасно знаємо, що за фрукт В. Медведчук, і чиї інтереси він представляє. З 2004 року присутність кума Путіна у якості політичного посередника є недобрим знаком для тих, кому він помагає. У 2004 він вів Януковича до влади, а у 2013 – помагав робити йому геополітичний розворот, який заніс нещасного Овоща аж у Ростов-на-Дону, у 2009 мастирив ширку, яка закінчилася «всьопропало», у 2010 та 2014 помагав Дамі з Косою дертися на Політичний Олімп, з якого вона двічі котилася кубарем. Усе, за що останнім часом брався Медведчук, ішло прахом, тож, будемо сподіватися, що його посередництво у якості адвоката Диявола (та дрібних бісів) не принесе Україні фатальної шкоди.

Погодившись на «мирні перемовини», Порошенко, що тільки посів високу посаду, став на дуже слизький шлях. Сподіваюся, Глава Держави усвідомлює, наскільки небезпечним є формат переговорів, за яким проходило колись «мирне врегулювання» в Грузії та Придністров’ї. Добрі стосунки з європейськими державами – важлива річ, але не ціною життєвих інтересів самої України.

Однак не будемо поки що робити поспішних висновків. Дочекаємося підписання Асоціації. І доживемо до понеділка. Сподіваюся, терористи до понеділка доживуть не всі …