«А знаєш, все ще буде…» Ці слова не давали мені спокою багато років. Слова з пісні Алли Пугачової, які були використані в якості слогану для реклами побутової техніки на станції «Курська» у Москві. 1997 рік. Я їду з цього міста, плачу і думаю: от би ніколи не їхати, от би це була столиця моєї країни... Озираюся на прощання - і бачу цю рекламу зі слоганом, написаним червоним по білому.

«А знаєш, все ще буде…»

Тільки зараз, через 17 років, я розумію: це була погана прикмета. Росіє, я – росіянка із Донецька - до тебе більше не хочу. І я не хочу, щоб Москва ставала моєї столицею. Такі, як я, зараз активно прощаються з Росією та ілюзіями щодо неї. І хоча здається, що дякувати цій країні немає за що, привід сказати спасибі все ж є.

Перш за все донеччанам варто подякувати Росії за те, що вона подарувала їм Україну. Вони жили більше 20 років, «під собою не відчуваючи країни», і раптом вона у них з'явилася. Жива, вірна. Хтось цього не зрозумів, але є ті, хто прийняв цю любов із вдячністю, і для нас, «російських» донеччан, це стало кроком до кращого життя. Все, про що ми насмілювалися мріяти, - лише зрідка бувати в Європі. Але зараз Україна - наша країна - сама стане нею, вона домоглася цього, вона була цього варта, і у нас тепер теж буде шанс налагодити життя, яке раніше здавалося тільки мрією.

Нам варто дякувати Росії за те, що ми усвідомили себе. Ми, які не знали ніякої самоідентичності, раптом побачили, як вона народжується просто на наших вулицях. Ми зрозуміли, що ми - зовсім не «росіяни на чужині», що ми не безрідні, що не втрачені і не покинуті. Ми - українці, наша країна за нашими плечима, і це те, що може окриляти. Ми дізналися, що таке патріотизм, любов до батьківщини, повага до її мови і національних символів. Ми виявили, що це для нас уже не пусті слова, що ми готові ризикувати задля цього. І нехай не всі з нас пішли у бій, але у багатьох бої відбулися внутрішньо - між сліпою зачарованістю чужою країною і визнанням своєї власної. І друга беззастережно перемогла.

Так, за національністю, за народженням я - росіянка. Але після листопада 2013 року я дуже тішуся з питання іноземців, які цікавляться, чи не з Росії я. Мені приємно відповісти «ні», і мені подобається нескінченно називати свою країну на ім’я. Я - українка, з України. Її ім'я тепер завжди буде звучати як символ свободи і величі.

Ми обов'язково повинні сказати Росії дякую за те, що вона відкрила нам очі на нас самих. Скільки разів ми називали співвітчизників «хохлами», будучи впевненими в тому, що Донецьк до них не належить! Але сьогодні ми зрозуміли, що «хохлів» не існує. Є українці, і це героїчна нація, велика нація, унікальна нація, яка не стала терпіти приниження, а мужньо розправилася з ним, подарувавши право на щасливе і вільне життя навіть тим, хто хотів залишитися зі старими кайданами.

Ми повинні зберегти в історії подяку Росії за те, що саме вона, як не дивно це прозвучить, показала нам, що таке свобода. На її прикладі ми побачили, як не потрібно жити, її ідеалізація стала для нас щепленням від слабкості, боягузтва, лицемірства і брехні. Донецьк (поки, звичайно, не увесь) побачив Росію і зрозумів, що можна вибирати без зневіри, протестувати без ненависті, протистояти без агресії, будувати життя без святенництва. Донецьк порівняв Росію з Україною й усвідомив, що в сучасному світі можна висловлювати свою думку, не боячись бути побитим, приниженим або знищеним. Ми побачили, що є нації, які здатні вистояти перед рабством ХХІ століття - рабством малодушності і безвілля, сліпого прийняття умов, які тобі нав'язали ті, хто назвав себе твоєю владою. Саме завдяки Росії ми зрозуміли, що одна з таких непохитних націй - ми самі.

Так, ми зрозуміли все це пізно і тільки тоді, коли Росія віроломно стала вбивати нас - «російських» донеччан, запевняючи, що вона нас так захищає. Ми зрозуміли, що мова, якою ми говоримо, не варта крові наших близьких, тільки тоді, коли ця кров пролилася. І, можливо, ми в цьому все ж винні, як нам часто зараз говорять співвітчизники. Але саме Донецьк, а точніше – поки що тільки його частина, показав Росії, що він не готовий бути закостенілою, дерев'яною, скам'янілою Новоросією. Бо в ній немає нічого «нового». І спасибі Росії за те, що вона нам це довела. Кров, терор, дешева брехня, безжалісність, цинізм - це те, що Україна вже пройшла, те, що вона змела зі своїх площ ще минулої зими. Ми будемо прагнути до нового, до власного нового життя - це все ще буде, «южный ветер еще подует,и весну еще наколдует, и память перелистает». Бо ми живі, і тепер уже ми це довели Росії. З Новоросією нам не по дорозі, бо вона йде цим шляхом на ватяних ногах, нехай це і не найвдаліший сьогодні каламбур.

Так, нам є в чому звинуватити Росію. Ми не зможемо пробачити їй смертей наших хлопців, болю наших матерів, гіркоти дітей, які залишилися без батьків. Ми не зможемо пробачити їй рани на тілах і душах наших солдатів. Ми не зможемо пробачити їй розстріляних міст і покинутих осель, ми не зможемо пробачити їй, що під виглядом нашого захисту вона руйнувала наше життя. Та що там - ми не зможемо пробачити їй все, з чим нам довелося розлучитися, - від улюбленої роботи до улюбленої лави у дворі, який ми покинули. У мене особисто є мільйон речей, які я не можу, не хочу прощати Росії. І я не можу пробачити їй мого Донецька, який вона так легко віддала на розграбування в ім'я безтілесних ідеалів і прагнень. Я - росіянка, яку Росія не змогла захистити від самої себе, у якої вона, покликана дарувати, дуже багато чого відняла.

...

Я згадую 1997 рік. Травень, але небо похмуре, як у жовтні. Я йду до потяга, який відвезе мене з Росії додому, але, як виявляється тепер, я сіла в цей потяг тільки зараз. Мій дім - Україна. І мені залишається тільки сказати Росії спасибі за те, що я повертаюся з відкритими очима.

Щастя - що воно? Та ж птиця: випустиш і не впіймаєш. Знаєш, що таке щастя, Росіє? Для громадянина щастя - це жити на батьківщині і бути невід'ємною її частиною. А для країни щастя - це віддані їй співвітчизники. Ми - «російські» донеччани - були твоїми співвітчизниками, по-своєму любили тебе, але ми - ті ж птиці. «Захищаючи» нас, ти фактично нас зрадила, поставивши живим щитом перед твоїми особистими амбіціями. Ти нас упустила і ловити тепер безглуздо. Ми повернулися додому, і нам тут - в цьому домі, українському домі - дуже добре. Я сподіваюся, Росіє, колись твої громадяни теж дізнаються, що це таке - любити свою країну, вірити їй і отримувати від неї взаємність у всій повноті. Я щиро хочу, щоб вони це зрозуміли, щоб вони теж скинули кайдани одним потужним і непереможним вибухом, щоб вони теж побачили свободу в усій її пишноті. Ти не віриш в це? О так, ти не віриш.

Але знаєш... Все ще буде…