Нічого надзвичайного, коли у Києва зникла гаряча вода не сталося. Просто гроші, які кияни перераховують Рінату Ахметову, власникові 72,33% акцій «Київенерго», не дійшли до «Нафтогазу»

Так бувало й в минулому – Еклезіаст, не знайомий з нашими реаліями, здивувався би, скільки існує доказів його знаменитої сентенції. Дійсно, нічого нового під сонцем нема. Монополіст все так само наживається на споживачах.

Борг «Київенерго» почав накопичуватися з 2011 року. Якраз після того, як Янукович руками Верховної Ради списав Ахметову його борги. Нині (станом на 9 вересня 2014-го) борг «Київенерго» складає 1,73 мільярда гривень або 9% від загальної заборгованості.

При цьому, як повідомляє «Нафтогаз», населення, котре є найбільшим споживачем його послуг (біля 80%) розраховується за «комуналку» вчасно і майже у повному обсязі. Але це не рятує нещасне, хоч і сумлінне населення від відсутності гарячої води.

Чи є вихід з даної ситуації? Теоретично – так. По-перше, можна звернутися до суду, що вже, власне, зроблено. «Нафтогаз» та Міністерство енергетики заповзялися вибивати борги з Ахметова за допомогою Феміди. Відповідний позов вже існує, а перше судове засідання заплановане на 22 вересня.

По-друге, компанії вже зараз заблокували рахунки з тим, щоб перераховані від споживачів кошти не витрачалися не за призначенням. (До речі, саме через таке блокування ахметовці скаржаться на неможливість закрити свої борги. Іншими словами, причина та наслідок переставляються місцями).

По-третє, експерти енергетичного ринку та юристи вважають, що київська влада має достатньо підстав для того, аби ставити питання про повернення «Київенерго» у державну власність. Якщо монополіст, котрий прикупив собі цю компанію, не може чи не хоче вирішувати її проблеми, то йому, в такому разі, краще просто відійти убік.

Бо виходить так, що Рінат Леонідович або бездарний менеджер, або відвертий крадій. Те, що він – рідкісний цинік, ми вже знаємо, недарма влітку цього року «Київенерго» запропонувала киянам йти на штурм ЖЕКів та вимагати від них повернути їй неіснуючі борги.

Я розумію, що просто так Ахметов своє не віддасть. В цій ситуації прекрасним тестом на вошивість буде поведінка як центральної, так і місцевої влади. Остання офіційна зустріч Ахметова та Кличка відбулася в березні цього року. Обидва діячі обговорили «кризу на Сході», і, як прийнято, висловили глибоке занепокоєння ситуацією, що склалася. Ну майже глибоке.

Дитсадки та лікарні, в яких температура опускалася «нижче прожиткового мінімуму», ми вже проходили минулого року. Тоді не було війни, не було Росії, котра шантажувала б нас газом, але був Ахметов. І його борги.

Ні Попов, ні Черновецький, безумовно, на тему цих боргів з Ахметовим не говорили. Не стане цього робити й Кличко. Це вже очевидно. Відтак лишається примарна надія на втручання когось рангом вище, хто (як мінімум!) змусить донецького олігарха погасити заборгованість або (як максимум!) зуміє повернути «Київенерго» з приватної власності в комунальну.

Хоча проблема насправді не тільки в Ахметові. Не будемо демонізувати цю фігуру. Проблема в енергетичній безпеці, яка відсутня у нас як явище. Українським олігархам (чия, скажімо так, патріотична орієнтація знаходиться під питанням) належить лише частка енергетичного ринку.

Так, Ахметов володіє понад 50% акцій Київенерго, Донецькобленерго. Дніпрообленерго та Крименерго. Брати Суркіси мають майже тотальний контроль над Львівобленерго та Прикарпаттяобленерго і частковий – над Запоріжжяобленерго. Юрій Бойко володіє Волиньобленерго, а Ігор Коломийський має свою частку в Полтаваобленерго, Чернігівобленерго, Сумиобленерго, Тернопільобленерго та Запоріжжяобленерго. 

Рештою часток у згаданих та незгаданих обленерго володіють росіяни. Зокрема, Костянтин Григоришин та так звана «лужниковська група», тобто група VS Energy, котра знаходиться під контролем бізнесменів Михайла Спектора та Олександра Бабакова і яка активно скуповувала долі українських обленерго в часи прем’єрства Азарова.       

Якщо тоді бажання представників уряду спустити за безцінь національне енергетичне надбання було зрозумілим, то чому зараз ситуація не змінилася ні на йоту, лишається загадкою. Тільки не треба казати про війну, яка, мовляв, заволоділа усіма думками перших осіб держави. Достатньо згадати, за яких обставин почалася ця війна і яку роль у ній відіграє чинник залежності України від Росії. Зокрема, й енергетичної.

Що ж стосується Ахметова, то якесь шосте почуття підказує: теперішній саботаж виплат «Нафтогазу» вмотивований не лише суто шкурним інтересом (на відміну від попередніх заборгованостей).

Недарма ним (чи то пак представниками його компанії) нагнітається істерія щодо того, яка страшна зима чекає на Київ, якщо столичні мешканці не візьмуть до рук бити й не підуть громити ЖЕКи. Апокаліптичними настроями віє й від прогнозів щодо зупинки київських ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6. 

Ось такий він, «гудок Ахметова». Чи то пак тривожний дзвоник, який не можна не почути. Монополізм ще ніколи не був добрим явищем. Монополізм з присмаком чужорідних інтересів – тим паче. Тут є два варіанти: або здатися йому в полон, або спробувати повоювати. Ця війна, принаймні, безкровна, але по-своєму не менш важлива, ніж та, що ведеться в зоні АТО.