Я спитала про це у дорогих моєму серцю чоловіків - бійців Добровольчого Українського Корпусу Правого сектора.

- Перед жінкою, коли береш шлюб, - відповів один.
- У церкві, коли молишся Богу, - додав другий.
- Коли цілуєш прапор, - докинув третій.

А ще - коли ховаєш побратима, або поминаєш його. Так, як мої друзі сьогодні.

Найбільш мужні чоловіки нашого батальйону стояли на колінах і тамували сльози: вони отримали посилку з того - кращого - світу, у якому оселився їх товариш Андрій Юркевич. Той самий Андрій "Грізлі", котрий на палаючому Майдані витягнув з-під куль беркутів п"ятьох своїх товаришів. І вижив. І пішов на фронт у батальйон "Айдар", щоб повернутись додому у труні, вкритій знаменом.

А тим часом його побратими з тернопільського клубу фрі-файту "Характерник" зібрали йому посилку - купу потрібних на фронті речей. Гостинці запізнились. Бойовий товариш - командир роти 5 батальйону ДУК ПС Валерій Чоботарь (наш друг Гатило) - повернув її, приїхавши на похорон Андрійка. А товариші по клубу не прийняли... Сказали, щоб віз назад, на фронт, бо хлопцям потрібніше.

І от вони стоять на колінах перед цією посилкою - поминають загиблих друзів Андрія Юркевича, Романа Іляшенка, Ореста Квача.

Хто сказав, що герої не вмирають?

Вмирають.

Щоб лишитись у наших серцях, допоки вони б`ються.

Алла Мегель