Продовжую серію розповідей про бійців ДУК "Правий сектор" - простих, звичайних героїв, добровольців на цій війні. 

Наш сьогоднішній герой - друг Чеснок, 42-річний мешканець Франківщини (Косівський район), в минулому - дрібний підприємець. 

Розповідає Чеснок:

- Тут, на батальйоні, я з початку вересня. В Пісках - не пам'ятаю, з якого часу. До виїзду на Піски я був командиром 5-го взводу резервної роти. А зараз повернувся після поранення, думаю, за декілька днів знову на Піски. 

В аеропорті я, на жаль, не був. Мав поїхати, але мені сказали, що потрібні кваліфіковані водії, які не будуть боятися і можуть виконувати роботу по доставці бійців на позиції. Ну, треба виконувати наказ комбата. 

Везу якось хлопців на позицію. І тут почався мінометний обстріл. Хлопці, які сиділи в кузові Т4-го - трошки, як би мовити, було неприємно їм це. І вони, жартома, як закричать: "Шеф! Два счетчика! Вертай назад!". Ну, звісно, я кажу: ні фіга. Адреналіну прибуло, і ми між мінами добулись до позиції. І все слава Богу, без втрат. Оминули всі міни, всі повністю. Доставив хлопців - все як має бути, і слідуючих на іншу позицію, більш віддалену. Там вже був легесенький обстріл. 

А одного разу на Пісках міна влучила у гнійну яму. Коли ми вийшли з укриття, наше подвір'я, де ми розташовувались, і всі навколишні городи були так рівнесенько вкриті гноєм, що вручну, навпевно, жоден найкращий господар так його не вкладе.

У мирному житті я бізнесмен. Мав своє невеличке виробництво меблів. Але з початком революції я свою діяльність тимчасово призупинив. На Майдані займався більше волонтерською діяльністю - доставляв туди допомогу. Так як в цей період зимовий моя дружина виношувала нам дитину, і в неї було трошки ускладнення, і я не міг її надовго залишати одну. Туди-сюди мотався. А в Правому секторі я з весни.

У мене син в другому класі, і донечці вісім місяців. Дружина знає, де я, ставиться до цього негативно. Подала на розлучення. Вона не хоче... не хоче... ну, не знаю. Я не хочу жодним словом її образити. Вона в мене дуже хороша людина. Вона мама моїх дітей - прекрасних дітей, і вона дає їм гідне виховання. Тут, швидше за все, вина лежить на мені, а не на ній.

Поранили мене 14-го жовтня, на свято Покрови. Ми з напарником доставляли на позиції боєприпаси і пальне для генераторів. Коли ми приїхали на крайню позицію нашу, перед тим, як вигружатись - якраз в той момент почався мінометний обстріл. Вівся, як ми зрозуміли, не здалека, тому що свисту мін не було чути. Міни ложили дуже кучно. І понесли декілька хлопців поранення - хтось важчі, хтось легші. Але, слава Богу, всі живі, крім... крім... друга Тещі, який в лікарні помер. Це військовий, це командир танку, який в дійсності гідний воїн і гідний командир. Мене поранило - ліве передпліччя, права рука і ліва кістка тазу. 

Лікувався на Мечникова (лікарня ім.Мечникова у Дніпропетровську - О.Б.). Дуже хороші лікарі і взагалі персонал - низький уклін всім, від прибиральниці до професора, вони роблять дуже велику роботу.

Після поранення трошки побув на реабілітації, доліковувався вже вдома. Відчув, що вже можу далі вертатися в бій, і приїхав назад. Громада наша допомогла з автомобілем на Піски, для нашого батальйону. Я пояснив їм, що з автомобілями дуже велика проблема, і вони допомогли нам. Дуже багато ще громада допомогла зі збором харчів - консервація там... А декілька молодих бійців з наших теренів, які ще не готові до бою, зараз проходять вишкіл на вишкільній базі на Київщині. 

Була ситуація, коли ротний Подолянин сказав мені повозити журналістів по Пісках, по позиціях, щоб вони інтерв'ю взяли у хлопців і так далі. І був випадок, коли ми вже поверталися назад, і коли проїздили біля однієї нашої дуже важкої позиції, яку постійно обстрілюють - якраз почався мінометний обстріл. Журналісти були в кузові "газона", і дуже великим чудом ми проскакнули - чуть-чуть і міна не попала. Іменно в кузов. Встиг, встиг дати більше газу, і ми пролетіли. І коли доставив журналістів вже назад, в розташування наше на Пісках, там, де вже було безпечно - дуже важко їх було витягнути з кузова. Боялися, дуже боялися. Трусило їх. Але нічого. Все нормально. В слідуючий раз вони вже їхали без всяких, без боязні. Це всім страшно, тим більше, коли йде мінометний обстріл. Не так страшно, коли кулі свистять - страшніший мінометний обстріл.

До речі, мені був сигнал, що зі мною щось станеться. Бо 13 жовтня, коли я стояв біля одного розташування там, і там якраз получається такий проліт від СТО - такий прямий іде проліт. Я розмовляв по телефону - здається, з сином... Чи з дружиною, не пам'ятаю. Дуже темно було, і почав працювати снайпер. Кулі просвистіли у мене над головою. Встиг впасти і почав повзти за бесєдку. І це по бесєдці йде. Це треба було бачити, коли перед тобою газовий балон, а кулі летять. І тоді вже "старт" був дуже великий, щоб забігти за будинок. Забігаю за будинок - а там боєприпаси тільки привезені. Купа боєприпасів. І не знаєш, куди. Можеш упасти - і разом з боєприпасами полетіти, якщо куля влучить. Але, слава Богу, обминуло. І на слідуючий день, о п'ятій годині вечора, поранило мене.