Вранці підвозив таксист. Винятково привітний якийсь. Кажу: зупиніть там-то. А він: лучше покажите, я только 6 день в Киеве.

- А откуда вы?

- Из Макеевки. 

- Аааа.... С семьей переехали? 

- Нет. Там пятикомнатная квартира со свежим ремонтом. И трое деток. В школу двое ходят. И родители. Много веревочек, в общем... Да, иногда стреляют, но даже к этому привыкаешь, как оказалось.

Згадую, що от лише вчора на УП прочитала, що з Донбасу виїхало один мільйон людей і ще п'ять мільйонів, за даними ООН, проживає в зоні конфлікту. І це значить, що так само сотні тисяч квартир зі старим і новим ремонтом були кимось залишені. Уявляю, як мами з сумками й дітьми на руках закривають ключами двері востаннє й задаються питанням, коли вони знов їх відкриють. Сідають в ліфт, як в ракету, яка має полетіти на Марс, бо повне незнання, як воно там буде. 

А ще мільйони звикають до того, що стріляють, або чекають, що можуть почати стріляти. Але всі ці "веревочки", як назвав їх таксист, все одно зв'язують з тим, що називається "вдома". Бо вони і є життя. Вони і є все те, що є ти.

Приїхали. Заходжу в свою однокімнатну. І в під'їзді не дуже пахне, бо сусіди не можуть навчитися викидати сміття в контейнери. І холодно, так що спати тільки в вовняних шкарпетках. І трубу в мене розірвало, коли включили Довгоочікуване опалення, саме тоді я в 102 окрузі Довгого приємно проводила час, ну й затопила 4 поверхи сусідів.

Тепер ще ремонт їм треба зробити за нову з/п 5 тис грн, це якраз місяць роботи на поверх. (Ботам стоп, це пост не про зарплату.) І холодильника в мене нема вже 6 місяців, бо зламався, і якось руки не доходять

І разом з тим. Кожний день, який би він там не був, я повертаюся додому. ДОДОМУ.

І якось так всеосяжно соромно мені стало. І ці вервечки... Як же їх тепер всі прив'язувати?