Арпад Янош Потапі, держсекретар Угорщини, відповідальний за національну політику, зазначив днями, що майже 94 тисячі жителів Закарпаття отримали громадянство Угорщини. Для відносно невеликого Закарпаття (населення області, включаючи Ужгород, складає 1,2 мільйона осіб) це таки помітна цифра.

Потапі лише констатував певні міграційні настрої, не роблячи жодних глобальних висновків. Загалом нічого трагічного у зміні громадянства немає, якщо тільки не брати до уваги, що на Закарпатті давно роздмухують сепаратистські настрої, а в Україні через такі настрої триває війна, пише в блозі на "Новом времени" Михайло Поживанов.

Звісно, Закарпаття – це не Донбас. Але на відміну від Донбасу, карта незалежності від Києва розігрується тут відразу в двох ракурсах. По-перше, проштовхується ідея русинської автономії, хоча широкої підтримки вона немає. Ніхто не волає «Почуйте русинів!», хоч як би подібні процеси не інспірували у Москві. Коефіцієнт корисної дії у роздмухування подібних настроїв доволі низький.

Не буду переповідати всю історію русинів від прадавніх часів i до 1991-2014 років. Не буду й заглиблюватись у термінологію, встановлюючи, коли саме етнонім «русин» перестав бути дефініцією всіх українців, звузивши значення до одного субетносу. Згідно з переписом населення 2001 року, русинами себе визнали 10183 мешканців Закарпаття. На жаль, чи не найбільш відомим з них є отець Дмитро Сидор – лідер так званого «Сойму підкарпатських русинів» та, за сумісництвом, – священик УПЦ МП.

Отець Сидор був засуджений за сепаратизм ще режимом Януковича. Наприкінці 2008-го СБУ порушила проти нього кримінальну справу, а в березні 2012-го Сидора засудили до трьох років ув’язнення за статтею 110 ККУ («замах на територіальну цілісність України). На волі тим часом залишився вірний соратник отця Сидора – такий собі Петро Гецько – самопроголошений прем’єр самопроголошеної «Підкарпатської республіки». Але він, як кажуть поінформовані особи, знаходиться нині у Росії.

Зусиллями Гецька, Сидора і вузького кола їхніх однодумців 24 квітня 2014 року мало відбутися проголошення «Підкарпатської республіки». Слава богу, не відбулося. Але в Кремлі до цієї події готувалися, бо, як згадував російський політолог Андрій Окара, відомий своїми симпатіями до України, промосковські мас-медіа зверталися до нього по коментар у зв’язку з... відділенням Закарпаття. Біганина поперед батька в пекло нічого не дала Путіну, тож у випадку із Закарпаттям було вирішено дістати з-під сукна «сепаратизм №2». 

І тут ініціатива походила від Будапешту, котрий спробував розіграти угорську карту, скориставшись розгубленістю Києва після наступу Путіна на Крим та Донбас. Вже не криючись, сусіди заговорили про потребу угорської автономії в Закарпатті. Дехто в Угорщині відверто радів тому, що принцип непорушності кордонів зруйновано, і можна запустити й свій глек по капусту, актуалізуючи територіальні претензії. Однак, дивлячись на той остракізм, якому піддав Росію цивілізований світ, Будапешт дещо охолонув та заспокоївся. Угорський козир, до якого, вочевидь, докладав руку і Путін, виявився передчасно засвіченим.

Власне, прем’єр Угорщини Віктор Орбан та президент РФ Володимир Путін є давніми друзями. Недарма Угорщина опинилася в дуже короткому (складається з чотирьох позицій) переліку країн, котрі у 2014-му відмовилися підтримати санкції ЄС щодо Росії. «Угорщина – це важливий партнер Росії, з яким підтримуються активні торгово-економічні зв'язки. У зовнішній торгівлі Угорщини Росія займає перше місце серед країн, що не є членами Євросоюзу, а в цілому наша країна – на третьому місці після Німеччини та Австрії», – констатував Путін.

«Об'єм накопичених російських капіталовкладень у економіку Угорщини досяг 1,5 млрд. доларів, а угорських в російську – близько 2 млрд. доларів», – додав він. В цілому ж найбільшими угорськими інвесторами в російську економіку є банк ОТП, фармацевтична компанія «Гедеон Ріхтер» і нафтогазовий концерн MOL-LUB, який займається видобутком нафти в Томській області. Росія інвестує в Угорщину через «Лукойл», у якого є мережа заправок, і через «Сбербанк», який у 2012 році придбав активи австрійського «Фольксбанк» в Угорщині.

Прийшовши до влади, Віктор Орбан відразу заявив, що акцентом його зовнішньої політики буде орієнтація на схід. При цьому під «сходом» він в першу чергу на увазі Росію. Мізки співгромадян Орбан та його команда обробляють приблизно наступним чином: «У той час, як ЄС стикається з економічними проблемами, ми бачимо, що Близький Схід і Азія володіють великим потенціалом економічного зростання, і ми теж намагатимемося дотримуватися цієї стратегії», – каже державний секретар із зовнішньої економіці Угорщини Пітер Сийярто.

«Нам, європейцям, потрібна Росія. Нам знадобиться рано чи пізно – і швидше раніше, ніж пізніше, – стратегічний альянс з Росією», – говорить сам Орбан. Слід зазначити, що у питанні Криму офіційна Угорщина (котра на 70 відсотків залежить від російського природного газу) «агресію Росії» таки засудила. Але обраний від партії «Йоббік» депутат Бейла Ковач, який був присутній на кримському «референдумі», назвав цей захід абсолютно законним.

Та головна проблема в тому, що Віктор Орбан, як видається, теж бачить себе збирачем земель. Як і його стратегічний партнер Путін. Першим кроком уряду Орбана стало надання громадянства угорцям, які живуть в суміжних країнах, в тому числі і в Закарпатській області України. Всього громадянство отримали понад 600 тисяч осіб, які тепер мають право голосувати на парламентських виборах в Угорщині, і кожен шостий з них – житель українського Закарпаття.

Сказати, що все це створює додаткові проблеми для територіальної цілісності України, було б перебільшенням. Замовчувати проблему – було б помилкою.

«Ноги» і у «Підкарпатської республіки», і у політики Будапешту, ростуть, безумовно, з Росії. Яка знаходиться з Україною у стані війни. Наш суперник вдається не тільки до військових дій, він чинить й провокації іншого роду. Усвідомлювати їх – означає бути підготовленим до будь-яких несподіванок.

Ігнорувати – означає ставати легкою мішенню. Останнє, я переконаний, не є нашим вибором.