Тут окремі фейсбучниє маршали кажуть, шо салдату воно, конєшно, видніше правильно чи не правильно хенерали накази віддають. Бо салдат все своїма очима бачить і завжди каже правду... ну у всякому разі те, що він вважає правдою.

Історія сталася ця на початку серпня 2014 року, десь в зоні АТО, з одним із моїх товаришів, бійцем однієї з аеромобільних бригад. Коротше, мої реальні друзі знають з ким...

Лексику трохи змінюю, але матюки будуть, прошу пардону.

Історія то вся - два телефонні дзвінки в госпіталь і бесіда віч-на-віч.

Телефонний дзвінок перший

- Ти як?

- Та ну нах... пи*дець... півтори тисячі лягло... якого х*я... куди я попав, куди нас послали...ааааа... додому... весь в крові...

Можете уявити мій стан. То був один із найважчих днів 2014 року для мене.

Наступний день. Телефонний дзвінок другий

-Ти як?

- та все класно, голова трохи болить і око сіпається. А так норма - ржем з пацанами...

-???? Як ржете? А півтори тисячі? А поранені? А кров?

- ну... мене трохи контузило... наплів трохи...

Коли би він в той момент був поряд у нього була б іще одна контузія.

Зустріч.

- Петрович, а знаєш, що насправді сталося в той день?

- Ну Ви ж висотку штурмували, тебе контузило.

- Ага, мені ротний розказав. Ми по зеленці їхали і прапор поклали щоби за гілки не чіплявся. На узлісся виїжджаємо прапор не підняли - а тут наші з танка прямою наводкою. Добре шо промазали...всі живі лишилися..

Микола зараз воює, медаль отримав. Вже два рази у відпустці був. Ми всі його дуже поважаємо.

І зважте - він жодного разу не збрехав.