Моя батьківщина нітрохи не гірше батьківщини поляка, німця, китайця чиросіянина. Але для мене головне інше. Я мрію, щоб моя Україна була не гіршою, акращою за всіх їх вітчизни разом узяті. І тому мені буває до сліз образливо,коли моя країна забуває, що я її син, але й радісно, коли в складні періодисвого життя я відчуваю її підтримку.

Я патріот, але мій патріотизм зовсім не шароварний. Я не втрачаю свідомостівід особливостей національного побуту українців, і не готовий кожногоразу пускати сльозу, коли звучить гімн моєї держави. Мені неприємна жертовністьмоїх співвітчизників, готових терпіти образи від своїх сусідів, і дратує шаленесамобичування, до якого українці схильні, згадуючи свою історію. Разом з тим яусвідомлюю себе частиною української нації. Я обожнюю і розмовляю на мові своїхпрадідів, ціную древню культуру, традиції і самобутність мого народу. При всіймоїй повазі і захопленості культурною спадщиною англійців, французів чи,скажімо, італійців, мені надзвичайно складно уявити, як можна любити чужукраїну більше, ніж свою?

Мені не байдужі досягнення нашої держави. Будь-то в спорті, чи в економіці - яоднаково за них радий. Якщо кажу, що я - українець, то це зовсім не означає, щоя вважаю всі інші народи гіршими за свій. Це означає лише те, що я пам'ятаю просвоє коріння і намагаюся цю пам'ять прищепити своєму синові. Бо поза історичноїпам'яті, майбутнього у патріотизму немає.

Пам'ятаючи, що всяка влада від Бога, я завжди ходжу на вибори. Голосуючи, япрошу у Всевишнього кращих правителів, хоча і знаю, що кожен народ в результатіотримує ту владу, на яку заслуговує...

Олександр Соломаха