Уперше я довідався про це явище, як завжди, зі книжок. Олег Куваєв у «Території» звернув увагу, наскільки важливо людині опинитися в правильний час у правильному місці. Йшлося про полярних геологів, які в 1940-ві відкрили золоті поклади на Чукотці. Якихось 30 років було дядькам – а вже герої і легенди, двері в Кремль ногою відкривають. У 1960-ті, коли шукав золото й писав книжки сам Куваєв, це вже була промисловість із шахтами, драгами, тисячами «кадрів» і тьмою зеків і умовно звільнених на підсобних роботах. Зробити кар'єру героя СРСР і почесного професора МГУ вже було малоймовірним, хоча тундра й робота не стали легшими. Просто геологів на Чукотці вже розвелося, як песців не різаних.

Потім, уже озброєний цим таємним знанням від інженера геологічних душ, я спостерігав за кар'єрами судноводіїв в управах, в яких працював радистом. У Керчі, в Херсоні, в Одесі. Великі серії пароплавів, хоч торгашів, хоч рибалок, СРСР замовляв за кордоном і будував сам десь із середини 1970-х років до початку 1980-х. Вони потребували персоналу. Кар'єри в моряків були просто шалені. 30 років – уже капітан. (Рекорд із моїх знайомих - у 27.) Впевнений у собі і задоволений життям.

У мої часи (із середини 1980-х) училища наклепали вже стільки «плавсоставу», що почалося безробіття. Так, в СРСР було безробіття, просто його не афішували, називали скромно «резерв», а по-народному «бич». Все ускладнювалося тим, що працювати за кордоном, під чужими прапорами, морякам не дозволяли. Але менше з тим – ми ж про кар'єру, а не про економіку. Усі ті, хто проскочив на отій хвилі 70-х, нікуди із капітанських містків не поділися. Посміювалися й повчали своїх уже тридцятилітніх дай боже третіх помічників, які вони нетямухи, ось ми у ваш час... А вони в наш час так само сиділи б на бичі, роками чекаючи на судно, і заносили б хабарникам у кадрах увесь виторг від шмоточок, тільки щоби закріпитися в штаті якогось пароплава. Про це вони нам не розказували, потрібно було читати того Куваєва, щоби розуміти, що відбувається, і не комплексувати. Ти не гірший і не кращий, ти невчасний.

Уже після розвалу совка я спостерігав оці хвилі затребуваності певних професій – бандюки, бухгалтери, банкіри, митники – і розумів, що єврейські дідусі, які віддають онуків у торгово-економчний, вже запізнилися на п'ять років. Буде цих економістів, як собак, через тих п'ять років, бо ж усі розумні. Взагалі, єврейські дідусі були для мене орієнтиром у морі профорієнтації. Про те, що в айті велике майбутнє, я став здогадуватися, коли онуків в Одесі стали віддавати не на скрипку, а на комп'ютерні курси. У правильне місце в правильний час, да.

Можна розвинути це все ще й прикладами із сучасної української літератури, але мабуть це вже зайве. Я розумію, що питання в мене риторичне, але все ж: у нас хоча б якась установа ці хвилі затребуваності певних професій наперед планує? МОН якийсь, чи хоч підприємець Балашов? Чи все як у совку: штампуй балерин, там розберемося. У чиїй це взагалі компетенції?