Невтомний міністр закордонних справ РФ Лавров із усієї снаги намагається таки втовкмачити невдячному й нетямущому світові те, що в Росії наказано мати за правду. А що всі ті його дипломатичні потуги здебільшого є аж ніяк не дипломатичними, та й узагалі зіходять на ганьбу – РФ, російської дипломатії, Лаврова особисто – то це вже трохи інша справа. Хіба ж він сам один винен, що вони там на кожній гілці чинної російської влади, та й під ними також, чи не всі всуціль «чуркіни»? От і робить своє діло – як уміє і як вдається. І як наказують.

Однак будь-яка система все ж не здатна контролювати всякий порух людини й цілком її знеособити. Тож часом на поверхню таки спливає щось суто особистісне – загалом дріб'язкове, а проте через свою невідповідність контекстові – парадоксальне. От як лайка Лаврова на нещодавній прес-конференції. Що вмить зчинила закономірний скандал і завдала суттєвого удару Росії, яка й без того наче Повєткін в епічному двобої зі Кличком, ба навіть гірше.

Вочевидь за язика Лаврова ніхто, крім хіба нього самого, не тягнув. Найімовірніше ж то був не хтось, а щось. І його, як і чи не все на світі, можна спробувати пояснити, так би мовити, із розумом. Принаймні – до нього апелюючи. Натомість Микола Гавриловський у своєму тлумаченні вирішив насамперед покластися на дещо менш серйозне, а втім відповідне реаліям країни, де розум пожбурили якнайдалі геть і заповзялися воювать із харчами. Альтернативний погляд на конфуз Лаврова репрезентує чергова карикатура художника.