У часи холодної війни було так: що далі від Західного Берліна, то страшніше. Вибирати доводилося між свободою і тоталітаризмом – символом цього був мур. У нас повсюди були неприємні, ба навіть відразливі союзники, і їх належало підтримувати неприємними, ба навіть відразливими способами. "Ескадрони смерті" в Сальвадорі, бомбардування в Індокитаї, диктатори в Африці – така ціна боротьби з комунізмом. Часом важко було зрозуміти, чим "наші" кращі за "їхніх". Нерідко "наші" були, вочевидь, гіршими.

Збитий біля турецько-сирійського кордону російський військовий літак викликав болісні спогади про ті дилеми й моральні компроміси. Туреччина, м'яко кажучи, не зразковий союзник. Утім, вона демократична країна: на відміну від Росії там результати виборів не відомі заздалегідь. Та багато в чому президент Реджеп Таїп Ердоган (вочевидь, із задоволенням) уподібнюється Володимирові Путіну. Зарозумілий, схильний до змов і різких методів політик вважає тих, хто назовні, ворогами, а опозицію – купкою зрадників, а не важливою частиною конституційної демократії. Він ненавидить ЗМІ та незалежні інституції країни. Тривожить його поблажливість до ісламізму й "Ісламської держави", яку тішать, здається, необмежені потоки бойовиків та нафти, що перетинають турецький кордон.

Якби в зовнішній політиці ми керувалися цінностями, то до Туреччини мали б ставитися прохолодно. Тим часом ця країна – член НАТО, важливе джерело розвідки й наш найкращий шанс на сповільнення припливу біженців до Європи. Тому європейські лідери щедро постачають владу Ердогана грішми, обіцянками й лестощами.

Це одне зі свідчень зникнення чітких ліній поділу в світі, який ми колись знали. Прийняті нещодавно до Європейського Союзу країни перестали бути старанними учнями ЄС і НАТО, готовими грати за правилами й підтверджувати свій статус відповідальних членів клубу. Деякі відверто протестують проти обов'язкових квот розподілу мігрантів.

Крім того, дехто з них уже не вдає із себе прихильника західного шляху. Наприклад, Угорщина за Віктора Орбана піддає сумніву майбутнє західної ліберальної демократії: вітер дме зі Сходу, вважає лідер угорців. Польща за нової влади вирішила покласти край поступливій політиці минулого, коли вона, мовляв, надто старалася догодити Берлінові й Брюсселю. Президент Чехії Мілош Земан відомий як критик Заходу й прихильник Путіна.

У країнах, що мали б бути ядром НАТО, ситуація не краща. У Марін Ле Пен великі шанси перемогти на президентських виборах у Франції. Певна річ, її "Національний фронт" діє там набагато успішніше, ніж подібні сили в умовах нібито незрілих політичних культур "Східної Європи". Міграція і тероризм змінюють політичний ландшафт. Нагальні виклики лякають виборців дужче, ніж довгострокові. Найбільшою і реальною загрозою для Європи є крах багатонаціонального проекту, ґрунтованого на чітких правилах, який десятки років оберігав наші безпеку, свободу і процвітання. Цей порядок може стати легкою жертвою імпульсивних реакцій на перебільшені, нехай і щирі, страхи.

У зв'язку із цим виникає питання: як далеко може зайти НАТО в підтримці Туреччини проти Росії? Західні політики погоджуються, що Росія поводилася провокаційно (адже вона раніше порушувала не тільки турецький повітряний простір). Але водночас вони вважають, що Туреччина надто гарячково відреагувала на короткочасне вторгнення без будь-яких ворожих намірів.

Холодна війна дала жорстокий урок: із суперником треба боротися й протистояти йому завжди і всюди. Це контроверсійно, неприємно й загрожує моральним вигоранням. Та поразка – гірший варіант. Захід поки що не взяв цього принципу за правило. Однак до того йде.