Навіяне погодою.

Коли я йду через Майдан, Європейську площу, Грушевського, Липки, не кажучи вже про Інститутську, в мене стійке враження, ніби події останніх 2 років остаточно висотали з центру Києва всю радість та енергію. Ніби тут пролетіла ціла армія дементорів з Гаррі Поттера.

Ніби ті ж самі вивіски кабаків, де я бухав перед футболом, ніби ті ж самі ресторани, куди колись думав, що ніколи не потрапиш, бо дуже дорого, ті ж дерева, до болі знайомі будинки, затишні подвір'я - але затишку та спокою, які раніше дарував старий Київ, нема. Та й обшарпаність та недоглянутість відіграє свою роль, наслідок панування в столиці людей, яким це місто глибоко пофіг.

Стійке враження, що це - лише остов, кістяк, з якого зірвали все звичайне, побутове, міщанське м'ясце, яке й робить місто містом.

Люди гуляють, зрозуміло, веселяться, все це є - але вони якісь недорікуваті тут, ніби скороминущі. Пройде гигочуща компанія чи пробіжить кудись заклопотаний клерк - і знову екзистенційна тиша.

Остаточно втративши на початку 2000-них свій міський міф, за останні 2 роки Київ втратив й всю свою веселість як центру розваг цілої крани.

На нього ніби накинули сірий саван. Він очікує.

Хтозна, чого саме. Може, наступних поколінь, кращих часів, нових сенсів. Стародавнє місто мовчить...