Про сором.

Сьогодні, коли 2 роки тому розпочалася війна, мені соромно. Соромно перед кожним, хто загинув за ці 2 роки. Бо вони мертві, а я живий.

Де я був, коли граната беркутівця чи дрючок тітушки вбивали їх? Де я був, коли вони вмирали від випадкової кулі чи міни? Де я переховувався, коли їх накривало градами чи спалювало птуром в танку?

О, я як ніхто інший можу видумати собі десятки дуже вірогідних, справедливих та правдивих відмазок. Був 18-го вночі? Був. Але десь повезло, десь не поліз в саме пекло, десь засцяв. А хтось не засцяв... 20-го ж ніби виконував важливу місію з самого ранку - чергував та перекривав міст метро. А в цей час люди штурмували жовтневий...

В армію просився? Та тричі. Не беруть, бо сліпий, в бойові частини, а сидіти в прес-службі папірці гортати сам не згодився. Ой, а ще ж волонтерство, ой я ж журналіст, виконував важливу суспільну функцію...

Але це все повна фігня та порожні балачки. Є простий факт - вони мертві. Вони не побоялися. Вони пішли. А я - ні.

Я не знаю, як мені, та й всім, хто живий, але не воював, віддавати цей борг. Найбільший борг, який тільки можна уявити. Кожному, хто розпочав у Маріїнскому парку і хто продовжує нині під Мар'їнкою, Широкіним, Зайцевим, Авдіївкою, Станицею.

Я тільки знаю, що намагаюся тримати якщо не кожне (це фізично неможливо - надто багато смертей) прізвище в голові, то кожен вагомий факт, день, подію. Хочу, щоб ви жили хоча б у мїй пам'яті. Не легше, та якось правильніше чи що...

Я знаю, що ви віддали свої життя не намарно. Не через якусь міфічну справедливість (її не існує), а тому, що такі боягузи як я ніколи не дозволять ні собі, ні комусь іншому забути вас. Тому ми, живі, доведемо нашу справу до кінця. Просто не маємо права не довести.