Перше - що «відновлені вантажні залізничні перевезення через лінію розмежування військового конфлікту на Донбасі», тож тепер енергохолдинг ДТЕК очікує відновлення поставок вугілля марки А з окупованих районів (і це не єдина бізнес-група, яка була зацікавлена у відновленні цих перевезень).

Друге - що в бою поблизу селища Луганського на Дебальцевському напрямі від кулі снайпера загинув кулеметник штурмової роти «Правого сектору», відомий далеко за межами України оперний співак Василь Сліпак (у деяких повідомленнях зазначається, що куля була випущена з крупнокаліберної снайперської гвинтівки, яка є на озброєнні виключно російської армії та спецназу і не «продається у воєнторзі» жодної країни світу).

Іншими словами, одні воюють, інші - гендлюють. Одні йдуть у бій (нерідко - у купленому за зібрані волонтерами гроші оснащенні, бо те, що закуплене Міноборони, десь зникло) і гинуть, щоб прикрити свою країну від агресора та його маріонеток, інші рахують виручку від торгівлі з цими маріонетками та перекачують її в офшори, щоб не платити податки Українській державі, а відтак - не утримувати її армію.

Смерті українських вояків від куль, снарядів і мін ворога стали буденністю, елементами повсякденного життя. Практично щодня надходять повідомлення про те, що загинув один (два, три, чотири...) наших військовика, і значно більше поранено. При цьому про померлих від ран не сповіщається, хіба що волонтери та бійці-побратими закинуть у соціальні мережі інформацію...

При цьому, якщо Василь Сліпак загинув у переможному для українців бою, то значна (якщо не переважна) частина втрат на «лінії розмежування» (як брехливо та підло чинна влада зве лінію фронту, водночас не менш підступно охрестивши фронтовиків «учасниками АТО» - аякже, війни у нас немає, тому можна торгувати!) припадає на багатогодинні обстріли позицій ЗСУ та добровольчих формувань з важкої зброї, які безкарно ведуть бойовики. Адже для того, щоб дочекатися дозволу дати «отвєтку», бажано з важкої ж зброї, потрібні - у найкращому разі! - декілька годин. А от коли на шахті Бутовці загинуло чимало бійців, фронтовики 10 годин (!!!) просили у командування дати «отвєтку».

А якщо дозвіл зрештою надходить, то на цей час найчастіше бойовики вже перекинули техніку на інші позиції... Чому ж так? А тому, що треба зберігати «режим тиші», щоби цим купити приязне ставлення з боку ОБСЄ та низки дуже миролюбних західних держав. У цій купівлі-продажу українські бійці виступають у ролях навіть не «гарматного м'яса» (то коли їх кидають у бій без артпідтримки, без розвідки, без достатніх боєзапасів), а «живого товару», яким розплачуються і з ОБСЄ, і з перевізниками вугілля...

Сказати, що за таких (і вже довготривалих!) обставин торгівлею з ворогом займаються тільки можновладці й олігархи, - значить, сказати неправду. Бо військо за умов, коли йому навіть не дають ефективно давати відсіч ворогу, неминуче розкладається. До цього додається приклад погоні за вигодою з боку «верхів» - і в результаті торгівля буяє ледь не по всій лінії фронту. Контрабандні перевезенні «кришують» і місцеві відділки СБУ, і поліцейські, і генерали з полковниками, і - в межах своєї влади - багато які сержанти.

Ясна річ, «кришування» контрабандної торгівлі тиловиками (теж, до речі, «учасниками АТО») і деякими фронтовими командирами відрізняється, і принципово. Адже фронтовики в разі можливості беруться за зброю і гатять із неї по тих, з ким щойно вели «торгові операції». А от тилові командири... Мимоволі виникає думка: а чи не тому так важко фронтовикам докликатися «отвєтки», бо діє ще й цей фактор - хтось із високопоставлених тилових щурів має взаємовигідні стосунки з командирами протилежної сторони, тож не хоче псувати з ними відносини, які для такої публіки важливіші, ніж життя та рани якоїсь кількості «живого товару» в українських одностроях?

Отож не треба дивуватися, що все більша кількість українців не хоче, щоб їхнє життя ставало розмінною монетою в руках торгашів усіх ґатунків, і насамперед - тих, що «нагорі». Щоб призвати на строкову службу пацанів, багато які військкомати, за повідомленнями мас-медіа, влаштовують ледь не облави.

Мобілізовані останніх хвиль так-сяк, заливши очі «зеленим змієм», добувають свої терміни; виконати ж план з мобілізації наступної хвилі - вже зараз можна сміливо прогнозувати - не вдасться, до яких би заходів влада не вдавалася. І це при тому, що мільйони українців, за даними соціологічних опитувань, готові зі зброєю в руках захищати свою країну.

Та - саме країну, а не чиїсь бізнес-інтереси в якості «гарматного м'яса» чи «живого товару». А на додачу - за обставин, коли в тилу стрімко зубожіють їхні рідні та друзі, коли ростуть показники купівлі дорогих авто (для певної частини населення це не проблема), коли шикує «золота молодь», коли знакові сепаратисти вільно гуляють вулицями українських міст, а олігархи збільшують прибутки, не сплачуючи з їхньої більшої частини жодних податків (ще й заявляють, що ховати гроші в офшорах дозволяє законодавство, і війни ніякої у нас нема).

Ну, а крім усього, для влади та її речників ті, хто воює і гину за Україну, - це, виявляється, люди різних сортів. Чи то «люди» - і «не-люди» (до останніх належать передусім переконані патріоти). Бо ж у день загибелі Василя Сліпака прес-служба АТО повідомила, що «загиблих нема»; за тиждень до цього в бою поблизу Авдіївки загинуло чотири бійці Правого Сектору. Але офіційно людських втрат з нашого боку теж не було. І це не вперше...

Черчилль і де Голль, Пілсудський і Маннергейм ніколи не були гендлярами. Тому вони й увійшли в історію як рятівники своїх держав.