Днями зустрів чоловіка у кожусі, він прогавив літо. У вирі справ усі ми часом неуважні: очевидного не помічаємо, до неможливого звикаємо.

Найгірша новина, що війна перестала бути новиною

Як не сумно, але нав'язана Росією війна помалу стає звичною, мало не побутовим фактом. Як не прикро, але ініціатива не у нас, і не у всесвітніх миротворців, а у агресора.

Слабка утіха, що держава російська передбачувана та прогнозована: сімсот років невгамовної жаги захвату суміжних територій з наступною їх русифікацією.

Не завжди сунули прямо, на завжди вдало, але там і тоді, де і коли траплялась нагода, хапали без сумнівів і коливань. Найкращий доказ - політична карта світу.

І намір їхній щодо окупованої частини Донбасу ясний: приєднати до матінки Росії. На кшталт Криму.

Не секрет це ні для кого, а для самих росіян - аксіома. Власне, процес шурує повним ходом, що відзначали й спостерігачі ОБСЄ.
Ходячою монетою став рубль, а управління переходить до тих же внутрішніх служб, що і у Тульській чи Тамбовській областях. Фактичний аншлюс вони і спробують легалізувати. Можливо, референдумом а-ля Крим.

За пропагандистським прикриттям справа не стане, відколи світ стоїть ще не бувало, щоб агресія спинилась через те, що агресору забракло слів.

Коли ж планується час «Ч»?

Чемпіонат світу з футболу, як гальмо і каталізатор агресії

Мундіаль-2018 має відбутись в Росії. Наразі, цей чинник розмах агресії стримує - недовго і на всесвітній бойкот наразитись. Подібно до Московської олімпіади, яку, через інтервенцію в Афганістані, бойкотувало понад 50 держав.

А за тим проглядають і санкції, не нинішнім рівня.

Натомість, якщо з чемпіонатом світу у росіян вигорить, то й сучасні куці санкції зійдуть нанівець. Бо санкції під час чемпіонату - нонсенс, більше того: на той час Москва - столиця світу.

У руслі такої перспективи й вибудовується поточна політика РФ.

Бойові дії утримуються у коридорі: не спускаються під нижню планку перемир'я, і не перевищують верхню - межу терпимості світових держав.

З іншого боку, миротворчі ініціативи, як от Нормандський формат, Мінський процес, Тристороння контактна група зведені до імітації за формою, і загнані у глухий кут за сутністю.

Тож, на думку Кремля, до другої половини 2018-го (завершення Мундіалю) ситуація дозріє: «змучені жителі ДНР і ЛНР втомились від жахів війни та безсилля дипломатії і просяться у прийми до Росії-матінки, Переяславську раду скликають».

Політика української влади, як гальмо національної єдності

Час «Ч» може пробити і раніше. Подібно, як гросмейстер, що проводить витончену багатоходову комбінацію, не гребує матом у два ходи, коли суперник підставиться.

Підставою може стати будь-яке істотне збурення ситуації. Привід не суть важливий: хоч провокатори типу лютневих «радикальних правих сил», хоч щирий порив людей доведених до відчаю непосильними комунальними тарифами. Надтріснуту склянку куди не вдар - розколеться по тріщинах.

Тому відповідальні громадяни і політичні сили зціпивши зуби терплять, а безвідповідальна влада цинічно це використовує. Хоч така її політика не лише згубна для країни, але й самогубна для її провідників.

Дзвін ще не прогримів, але дзвіночок протеленькав: на проміжних парламентських виборах 17 липня із семи округів у п'яти перемогли партійці: «Батьківщина» - 2, УКРОП- 2, «Наш край» -1.

Натомість партії коаліції спіймали облизня: «Солідарність» - аутсайдер виборчих перегонів, Народний фронт - сторонній споглядач. Хронічний, бо ігнорував і минулорічні місцеві вибори.

Звісно, хтось із незалежних кандидатів може податись до коаліції. Та це іще гірше.

У 2202-му до «Нашої України», у 2012-му до «Батьківщини» липнули непричетні, і ще вважали за велике щастя примазатись. А тут від партії влади сахаються «свої»!

Після такої її самооцінки, що ж і залишається як не вибачитись перед виборцями, і похнюпившись почвалати на дострокові вибори.
Вимушений констатувати: президент і його коаліція зависли на точці неповернення. Їх шанс на політичне самозбереження у докорінній зміні політики з орієнтованої виключно на великий бізнес, до орієнтованої на Україну і усіх українців.

З кожним днем часу і надії меншає.

Тимошенко бореться не за комунальні тарифи, а за єдність нації

Власне за тарифи вона бореться також, але за єдність нації - передусім.

Опоненти, з упертістю вартою подиву і кращого застосування, бубонять ніби «Батьківщина» закликає продавати те, що коштує п'ять гривень за п'ять копійок.

Насправді ж пропонується зовсім інше: не жонглювати словами, не педалювати емоції, а професійно, спокійно і відкрито розрахувати обґрунтовані тарифи.

Не протиставлення споживачів постачальникам, а - об'єднання нації навколо обґрунтованої, справедливої ціни.

Інша справа, що крім того пропонуються й шляхи пониження тарифів, але навряд чи це зашкодить справі національної єдності.

Ще інше, що тарифний пакет «Батьківщини» усіх проблем не вирішує, але це конкретний крок у вірному напрямку.

«Русский вопрос» і Українська відповідь

У сухому залишку перспективи наступні:

1. Російська Федерація збирається включити до свого складу окуповану частину Донбасу, а як зможе, то й з надлишком.

Щодо цього російське суспільство одностадне: Росія - це сто мільйонів путіних. Більше того, громадська думка Путіна штовхає, а не стримує. Наївно сподіватись, що зміна очільника змінить політику, яка сягає ще Івана Калити.

Ймовірний час офіційного втілення цього прожекту - друга половина 2018 року.

2. Без єднання нації, адекватна українська відповідь російській агресії проблематична. Це - дипломатичною мовою.

Що ж до власне дипломатії, то національна консолідація це й необхідна передумова реальної, а не позірної, міжнародної підтримки України перед мордою російського агресора.

На жаль, сучасна політика української влади національній єдності не сприяє. У тому-то і справа.

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO