Український культуролог, політолог, головний редактор і засновник незалежного культурологічного журналу "Ї" Тарас Возняк оприлюднив тези свого майбутнього виступу на публічній дискусії Українського центру міжнародного ПЕН-клубу. Під назвою "Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму" вона відбудеться в рамках Форуму видавців 15 вересня у Львові. Захід триватиме із 17:00 до 18:45 у конференцзалі Форуму видавців, Палац мистецтв, вул. Коперніка, 17, другий поверх.

До цієї проблеми можна підходити і з публіцистичної, і з політологічної і навіть політичної точки зору. І як правило так і є. І всі ці підходи мають право на існування.

Однак висновки аналізу спокуси націоналізму та виклику ґлобалізму обов'язково при цьому будуть різними – вони залежать від позиціонування самого аналітика.

Якщо аналітик премордіанець, "почвєннік", націоналіст, традиціоналіст, то він неминуче стверджуватиме, що культура існує лише у конкретних формах – національних, регіональних, мовних, релігійних тощо. Тобто зводитиме культуру до конкретики і часткового.

Хоча часто це часткове теж є генералізацією – бо що таке кодифіковані "національний костюм", "національний мелос" і т. д., як не генералізації? А генералізації завжди є конструктами, тобто до конкретного не прив'язані – і таким чином є певними фікціями.

Якщо ж аналітик глобаліст, ліберал, людина світу і навіть, о Боже, лібертен, то він неодмінно бачитиме культуру як генералізацію поступових ідей – прав народу, нації, спільнот, людини і навіть тварини чи ландшафту, який має право зберігатися, і ми маємо це право ландшафту оберігати! Тобто для нього культура – це поширення цивілізації, цивілізування якомога ширших обширів світу.

Хоча не зауважує, що генералізоване базується на частковостях – без них воно не може постати. Не можна собі уявити прав людини, які є загальними, без конкретних об'єктів їх прикладення – тобто конкретних, а не уявних усереднених людей. Немає абстрактних прав людини чи яких-небудь інших регуляцій – як от універсального законодавства, чогось на кшталт новітнього Кодексу Наполеона – які б не стосувалися конкретних суб'єктів, для яких вони створені і на яких впливають. Не може бути "прав прасок" чи "прав парасоль".

І тут проявляється ще одна дихотомія – дихотомія суб'єктивного (неначе суб'єктивного), часткового, національного та об'єктивного (неначе об'єктивного), генеразізованого, загальнолюдського (+ тварини, + ландшафти і тощо).

Часткове неначе є суб'єктом, суб'єктивним. Це з огляду саме на частковість. Кожна конкретна людина неначе може висловлювати свої часткові, суб'єктивні судження. Але з огляду на те, що вони в неї є, вони є судженнями об'єктивними – бо суб'єкт людини є ще й об'єктом, фактором, який значимий, саме з нього виростають не лише часткові судження, але й генералізувальні.

Генералізувальне неначе є об'єктивним – бо ж права людини є загальними! Пишу це сидячи у аеропорту Стамбула, де вагітні жінки у хіджабах тягнуть за важними чоловіками їхні цінні пожитки – як їм донести цю нашу велику європейську істину? Тому ще маємо спокійно розважити, чи наші генералізуючі, а насправді дуже європейські цінності є аж так об'єктивними, чи суб'єктивними і безпосередньо витікають з нашого європейського суб'єктивізму.

А що є підставою різного роду глобалізму як не генералізація чого б то не було – правил ведення бізнесу чи шлюбних регуляцій.

Але ми бачимо, що генералізувальне, тобто глобальне, в його сьогоднішній формі є доволі суб'єктивним. У цьому випадку неначе об'єктивні глобалізувальні регуляції є результатом розвитку європейської часткової в рамках світу культури.

Тобто глобальне є європейським? Але що таке європейське? Це новогрецьке? Чи католицьке? А, може, протестантське? Єдине, що мало б пов'язувати ці три обшири, це раціоналізм у його європейському сенсі. Хоча не факт, що пов'язує. Ми вважаємо, що ми думаємо раціонально, і чинимо раціонально, тому ми маємо рацію – наші думки і чини відповідають нашим раціональним істинам, а тому ми завжди маємо рацію, маємо право накидувати ці "об'єктивні" істини решті світу. Але це всього лише наш європейськоцентризм. Іноді він переходить у європейський, читай – по-європейськи раціональний, шовінізм.

І саме з таким європоцентризмом у широкому сенсі, коли спадкоємцями Європи і її раціоналізму є не лише власне європейці, але й американці, австралійці, канадці і т. д. Європа сильно поширила свої впливи. І європейський раціоналізм також. Вони підійшли до межі, коли стало і географічно, і технічно можливим накидувати свій європейський раціоналізм всьому світові. Це і є феномен глобалізації.

Але світ все ж є частковим, має свої частковості, є суб'єктним і суб'єктивним. І ці суб'єкти чинять опір. Вони хочуть зберегти свою замість – ну от, скажемо, не їсти людей, як донедавна було, чи є, у Папуа Новій Гвінеї. Це теж "право". Бо інакше як зберегти національні особливості тієї чи іншої племінної групи?

І тому європейський раціоналізм, утілений у конкретні форми загальних прав людини, наприклад, чи світової фінансової системи, отримує супротивників у вигляді різного роду націоналізмів, релігійних ренесансів, терористичних атак тощо.

Всі конвульсії сучасного світу мають у своїй основі накидування і протистояння європейському раціоналізмові.

Але це сьогодні він такий міцний і домінантний. Це результат великих географічних відкриттів європейців, їхньої колонізаційної експансії і їхньої власне ментальної експансії. Зараз найважливіша ментальна експансія – бо час колоніального панування минув. Проте світу накидується наша, "хороша" й "універсальна", бо раціональна, європейська ментальна матриця.

Динаміка китайського економізувального мислення та ісламського ірраціоналізму може в перспективі похитнути наш європейський раціоналізуючий світ проект.

Світ може стати економічним – тобто китайським.

Або може стати релігійним – тобто ісламським.

І тоді ми з своїм раціоналізмом будемо частковостями, суб'єктивними проявами людського духу. Досі раціональність була ефективною – нею ми підкорили собі світ на кілька століть.

У майбутньому ефективною може стати релігійність. Та вже стає. Ми ж бачимо яку пасіонарність проявляє молода релігія – іслам. Молода, бо не втомлена й ефективна – люди дійсно вірять... Тому віддають життя за віру. Але це інша тема.

Але нас, європейців, теж останнім часом розривають суперечності. Ми тратимо віру в силу нашого раціоналізму. Іншими словами, ми тратимо віру в самих себе і генералізувальних, глобальних ідей, які ми породили і продовжуємо породжувати.

Крім загального терміну – раціоналізм – можемо пригадати його реінкарнації – соціалізм, комунізм, євроатлантизм, концепцію прав людини і, нарешті, європейську ідею, втілену у формі Європейського Союзу.

Те, що багато з наведених генералізувальних об'єднуювальних обіймаючи форм раціоналізму зазнало фіаско – зрозуміло. Але чи померла концепція загальних прав людини? Чи після Brexit померла ідея об'єднаної Європи?

Відповіддю на банкрутство великих об'єднуювальних генералізувальних ідей стали сталінізм як форма совєтсько-російського націоналізму, італійський фашизм, німецький нацизм, різного роду націоналізми, і навіть новітній екологізм, який набирає локальних форм. Всі вони заперечують генералізувальну претензію європейського раціоналізму на універсалізм.

І це не ісламізм, а питомі європейські нурти.

Зрозуміло, що прихильники європейського раціоналізму усвідомлювали загрозу з цього боку. Тому, переходячи від інтелектуальної фази будівництва європейського дому до практичних кроків із побудови Європейського союзу, вони запропонували компроміс, який втілився у формулі "єдності у розмаїтті" – unity in diversity.

Однак чи реалізували вони цю формулу? Так, її помпатично проголошували на тисячах зібрань. Однак у якийсь момент до керма правління в ЄС прийшли не мислителі, які сконструювали європейський дім у своїх головах, а геометри, які вимірювали циркулями округлість картоплин. Так, вони раціоналісти – але до цинізму. Тому з часом вони почали нехтувати силою частковостей, партикуляризмів. Округлість картоплин видалася їм важливішою, ніж її оригінальність, скажімо, в Тоскані чи Галичині.

А люди так і залишилися частковими, тими, що живуть на землі, ближче до картоплі. Згадаймо Ґюнтера Ґраса і його "Бляшаний барабанчик". Він починається з поля картоплі...

І це поле картоплі на наших очах почало бунтуватися. На цьому полі з'явилися свої лідери – Марін ле Пен, Йорґ Гайдер, Пім Фортейн, Дональд Трамп, Віктор Орбан, Ярослав Качинський... Цією слабкістю активно користується Путін – він теж від картопляного поля – "русского поля" – правда, не засадженого і порослого бур'яном. Вони виступили не лише проти генерувальної європейської ідеї, але й проти самого європейського раціоналізму. Звісно, це хвороба, яка свідчить про ослаблення загальної, в найширшому сенсі, європейської ідеї.

Але всі ці поборники картопляного поля ультраєвропейці у його примордіальному сенсі. Вони ультраконсерватори – аж до крайньої сексуальної екстраваганції – як відкритий ґей Пім Фортейн.

Чи має право галицьке чи кашубське картопляне поле на самобутнє існування? Звісно, як і все часткове, а тому й суб'єктивне, й об'єктивне.

Але чи в ньому сила європейства і його часткові успіхи навіть на полях Галичини і Кашубів? Ні. Сила в європейському раціоналізмі, який не лише підбив весь свіь, чи майже підбив..., але і дав раду з бур'янами на їх полях.

Але яка ж тоді роль культури – культури в найширшому сенсі слова?

Культура має зберегти оригінальність і кашубського, і галицького картопляних полів і водночас не відмовитися від раціональних форм їхнього обробітку.

Тобто ми маємо повернутися на крок назад – до формули unity in diversity – таки знайти спосіб її реального втілення в життя, а не провізоричного. І тільки тоді ми зробимо два кроки вперед.

Чи знаю я, як це зробити? Ні, не знаю. Однак переконаний, що мусимо. І роль культури, як культури управління рідним полем та розвивання великої європейської ідеї раціоналізму тут чи не визначальна. І ця культура є мірою – майже за Протагором "Людина є мірою всіх речей..." – культура є мірою – головне зберегти міру.