Їдучи в неділю вранці експресом з Києва до Він­ниці, я занурився в читання статті про В'яче­слава Липинського, подолянина, шляхтича й батька українського консерватизму.

Дивуюся, наскільки його ідеї, зароджені на початку XX століття, актуальні й нині, а його освічений консерватизм – досі свіжий. Для прикладу повторю коротку цитату з філософа, яку наводить у своїй статті про нього, надрукованій в одному з недавніх номерів "Тижня", Тетяна Осташко: "Патріотизм, на якому будуються держави й нації, – це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на "добрі проценти" й не акторство з надією на оплески та дарунки юрби".

Від певного часу в розмовах з українськими інтелектуалами я підкреслюю необхідність якогось сучасного варіанта освіченого консерватизму для побудови зрілої політичної системи в країні. Я сам, розчарований руйнуванням європейської ліберальної демократії, перебуваю в процесі пришвидшеного переходу від м'якого лібералізму через лібералізм із консервативним відтінком до консерватизму – якщо й не яскраво-червоного кольору, то, напевне, близьких до нього барв.

Червоний консерватизм – це продовження традиції класичного консерватизму, згідно з якою нерівність розподілу багатства та політичних привілеїв між суспільними класами може бути виправдана тільки в ситуації, коли привілейовані класи дотримуються принципу noblesse oblige (шляхетність зобов'язує) і з власної волі виділяють великі кошти для загального добра. Червоний консерватор підтримує такі традиційні інститути, як релігія і родина, вірить в існування правди і дбає про дотримання ладу та суспільного консенсусу.

Читайте також: Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Філіп Блонд у статті "Піднесення червоних торі", опублікованій у Prospect Magazine, зауважив: "Консерватори, які вірять у цінності, культуру і правду, повинні задуматися двічі, перш ніж назвати себе лібералами. Лібералізм буває цінністю тільки тоді, коли визнає політику спільного добра, і найвидатніші ліберали – Мілль, Адам Сміт і Ґладстон – помітили, що саме це й становить проблему, проте ніколи не могли задовільно її вирішити. Із ліберальних принципів ніяк не випливає бачення гідного життя. Необмежений лібералізм створює атомізований релятивізм і державний абсолютизм...

У ставленні до лібералізму ліві сили згрішили двічі: по-перше, беручи участь у створенні держави, якою керують менеджери, по-друге, руйнуючи традиційну взаємозалежність (мутуалізм) робітничого класу. А заодно розправилися з моральністю й середнього класу, й робітничого. В ім'я сексуальної поблажливості упредметнили тіло й секс, спровокувавши при цьому розгнузданість кінця 1960-х років. Ліве лібертаріанство відкинуло всякі зв'язки між близькими людьми та родичами і, незважаючи на цілковиту утопічність своїх намірів, перетворилося на антиутопію розбитих родин та дітей, позбавлених батька-матері, й моральний релятивізм професійної ліберальної еліти. Панівний тепер політичний консенсус вимагає бути ліволіберальним у культурі й праволіберальним в економіці. Власне, саме тому такий варіант неприйнятний".

Читайте також: Парадокс лівих: імперія зла КНР і мовчання Заходу

Девід Брукс, мій улюблений фейлетоніст із The New York Times, в одному з випусків газети написав похвалу консервативній чутливості: "Консерватори гордо звертаються до минувшини, проте не як до втраченого раю, а як до скарбниці досвіду, якою варто скористатися. Консерватори прагнуть оживити, відновити й реконструювати. Скористатися дарами минулих поколінь, щоб зробити теперішність трохи солодшою, а водночас і глибшою. Чимало історичних переламів, які дарували найщедріше натхнення (скажімо, Ренесанс), були результатом поєднання культурної та духовної мудрості минулих століть із сучасним технологічним поступом". І це слова нью-йоркського ліберала. Важко повірити, але й за океаном ідеї зануреного в традицію консерватизму знаходять ласкаву прихильність, зокрема сьогодні, коли постають нові виклики, а ліберальна демократія сіпається в корчах агонії. І все це на наших очах, немовби в телевізійному реаліті-шоу. При цьому неважко помітити сили, які прагнуть маніпулювати нашою свідомістю й розірвати пуповину, що єднає нас із минувшиною. Україна, наша колиска, може залишатися для нас майбутнім, якщо ми зрозуміємо, що це означає передусім глибоке пізнання нашого минулого і що єдиним простором, де може існувати наша культурна минувшина, є сьогодення.

Скромна чарівливість консерватизму здатна допомогти нам пізнати, відчути й пережити нашу сучасність, не підпадаючи при цьому під вплив непродуктивного нігілізму або ж гнівного екстремізму.

Такі-от думки снували в моїй голові дорогою назад із Вінниці на Поділлі до Києва недільного жовтневого вечора року Божого 2016-го.

Єжи ОНУХ, "Тиждень"