Ця величезна за розмірами території країна (2 млн 724,9 тисяч квадратних кілометрів) зіставна з такими світовими велетнями як Китай, Індія, США, Канада, Бразилія...

Вона має значні природні ресурси,насамперед є унікальною скарбницею природних копалин уже сьогодні, а геологічні прогнози обіцяють блискучішу перспективу. Газ, нафта, вугілля, залізо, кольорові метали, уран, золото, рідкоземельні елементи та багато іншого приховують надра Казахстану. Це й величезна природна база для аграрної економіки. А крім того ця країна є важливою ланкою "Шовкового шляху", оскільки розташована між Китаєм, Західною і Східною Європою, Росією, Центральною Азією і Близьким Сходом.

Ахіллесовою п'ятою Казахстана є нечисленне населення для такої великої площі – 18 мільйонів жителів, що замало для ефективного контролю безкраїх просторів. Та й його етнічний склад, над усе після мілітарних проявів "руского міра", не може не викликати неспокою казахстанської влади – приблизно третину населення країни становлять росіяни та зрусифіковані українці, що є зручним об'єктом пропаганди РФ.

Казахстан затиснуто між двома потужними геополітичними гравцями – Росією і Китаєм, і обидва мають свої інтереси на землі казахів. І якщо Китай у найліпших традиціях східної дипломатії не дозволяє собі різких рухів, то інша країна не завжди церемониться з Казахстаном.

Досить лише згадати нещодавну навмисну нетактовність російського лідера, коли під виглядом особистого компліменту на адресу президента Назарбаєва, Путін заявив, що до цього діяча казахської державності ніколи не існувало. Хоча деякі дослідники вважають, що не монголи, а саме предки сучасних казахів створили Алтин Орду (Золоту Орду), від якої реально веде свій державницький родовід Московія. Але й потім у ХVII- XVIII ст.ст. існували казахські ханати...

Казахстан на початку ХХ ст. програв національну-визвольну війну російським більшовикам, а в 30-ті роки минулого століття зазнав жахливого червонного геноциду, коли загинула майже половина казахського населення, а частина вцілілих перекочувала до китайського Туркестану. У казахів забирали худобу, без якої вони були приречені на смерть від голоду. Їхні виступи протесту придушували з особливою жорстокістю, багатьох порубала Кінна армія Семена Будьоного, яку кинули протии мирних казахів.

Читайте також: Боротьба з "рускім міром" у Казахстані. Уроки для України

Власне, аж дотепер казахи не можуть відновити своєї колишньої кількості в Казахстані, тривалий час будучи у складі населення Казахської РСР національною меншістю.

Казахів дуже довго, як і українців УРСР, не допускали на верхівку місцевого партійного "олімпу". Дещо змінилося лише після смерті Сталіна, тоді в Україні вперше КПУ очолив українець Кириченко, а в Казахстані трохи пізніше першим секретарем республіканської компартії став етнічний казах Дінмухамед Ахмедович Кунаєв. Проте це сталося лише завдяки його особистій дружбі зі Брежневим. Як відомо, Брежнев кілька років свого життя присвятив партійній роботі в Казахстані.

Під час "перебудови" союзний центр вирішив знову поставити "націоналістів" на місце, й "ліберал" Горбачов призначив московським гауляйтером Казахстану першого секретаря Ульянівського обкому КПРС у Росії Колбіна, який нічого спільного з територією, куди його відрядили, не мав. Це викликало обурення казахської молоді й масові заворушення в Алмати, столиці республіки.

Виступи жорстоко придушили, ватажків розстріляли й посадили. Зрештою довелося призначити ще одного казаха. Ним став нинішній президент казахської держави Нурсултан Абішевич Назарбаєв. Діяв він тоді, як і зараз, дуже обережно. Адже на півночі Казахстану великі маси етнічних росіян, а на сході ще й нащадки жорстоких і мілітаризованих колонізаторів зі складу Семиріченського "казачого" війська, одного з понад десятка "реєстрових", офіційно визнаних "казачих" військ Російської імперії станом на 1914 рік. Семиріченські "казаки" протягом тривалого часу захоплювали пасовиська казахів і придушували їхній спротив. Стосунки між семиріченцями і корінним народом було приблизно такі ж самі, як між африканерами (бурами) й зулусами в Південній Африці. Семиріченці дуже погано відреагували на унезалежнення Казахстану, в їхньому середовищі виникли політично-мілітарні рухи за приєднання до РФ.

Тут для Назарбаєва настав момент істини. Треба було або діяти рішуче, або тихо й спокійно здавати свою країну. Президент обрав перший варіант. Семиріченські "казачі" отамани та сепаратистські лідери з Північного Казахстану постали перед судами й отримали по 15-17 років ув'язнення. Україна на таке ніколи не наважувалася... Москва теж була ошалешена рішучістю Казахстану і все проковтнула, навіть не заявивши жодного протесту.

Водночас публічно Назарбаєв не втомлювався вправлятися в проросійській риториці, в оплакуванні Радянського Союзу, незрідка перевершуючи в цьому білоруського колегу Лукашенка... Що однак не заважало йому будувати нову столицю країни Астану на півночі Казахстану, щоб узяти під контроль ненадійні регіони на кордоні з Росією.

Російські політологи консервативного спрямування часто нарікали, що СРСР і КПРС не пішли у 80-ті роки ХХ ст. "китайським шляхом". Назарбаєв цим шляхом пішов та йде ним досі. Це максимальна економічна лібералізація за жорсткого контролю ідеології та політичної сфери. Саме тому в Казахстані геноцид казахів залишається на периферії громадянської свідомості, просто як історичний факт початку ХХ століття, але уникають будь-якого розголосу, щоб не вступати в конфронтацію з РФ. Паралельно з цим обережно, але неухильно Назарбаєв сприяє відновленню казахської мови і культури, поширенню їх на всі регіони держави, казахізації державного апарату. Ніколи раніше у владі, в адміністративних структурах не було так багато етнічних казахів, які мають однозначний пріоритет.

Читайте також: Як Білорусь, Вірменія, Казахстан та Узбекистан підтримали "доктрину Путіна"

Однак це не якась примітна "етнократія" у стилі деяких африканських країн. Щороку сотні здібних молодих казахів державним коштом відправляють на навчання у престижні університети Західної Європи, США і Канади, Китаю, Південної Кореї, Японії. Казахська молодь стає конкурентоспроможною на ринку праці й висококваліфікованих кадрів. Не гребують і запрошенням іноземців на керівні посади в Астані, проте вирішальний голос залишається за казахстанськими громадянами. Так, нині в Казахстані існує авторитарний режим, із цим важко сперечатися. Але хіба влада видатного реформатора Сінгапуру Лі Куан Ю була дуже демократичною? Однак результати бачать усі...

За всіх претензій до Назарбаєва як авторитарного лідера (який часто змушений діяти у своїй країні в стилі Петра І, який намагався європеїзувати Московію), він справді став для казахів батьком нації, як турецький генерал Мустафа Кемаль став Ататюрком для турків. У майбутніх підручниках історії Казахстану, напевно, віддадуть належне людині, що з колишньої російської колонії зробила державу, а з її населення – націю.

Назарбаєву дуже складно (але йому вдається!) підтримувати геополітичний баланс своєї країни між Китаєм і Росією, з неспокійними державами Центральної Азії з їх постійною загрозою можливого переможного поширення ісламізму.

Однак є ще значна внутрішня проблема. Річ у тім, що казахська нація ще не повністю подолала свій древній субетнічний поділ на три конгломерати племен: Старший жуз, Середній жуз і Молодший жуз. Казахи добре пам'ятають, до якого саме жузу належали їхні предки, а відповідно – належать вони самі. Тому ревно відстежують, представників яких жузів на які посади призначили, й це постійно треба мати на увазі в кадровій політиці. Зрозуміло, що із плином часу це явище зійде нанівець, як і трайбалізм в Африці, але поки що це реальність...

Назарбаєв вдало підтримує і цей внутрішній баланс, не даючи глибинним архаїчним суперечностям вийти на поверхню. За такі успіхи доводиться чимось платити, в даному випадку обмеженнями в політичній сфері: опозиція в Казахстані слабка, невпливова і діє в жорстко встановлених рамках. Будь-які спроби вийти за "червоні прапорці" караються швидко і безжально. "Єлбаси" ( лідер нації) має важку і тверду руку, хоча й не захоплюється демонстрацією сили, прагнучи того, щоб усе було спокійно і пристойно. Він заклав доволі надійні підмурівки національної держави, визначив її геополітичний курс і будь-якому новому лідеру доведеться сприймати ці реалії як певну фундаментальну точку відліку. Але Схід справа тонка... І сьогодні важко передбачити, які катаклізми можуть чекати на Казахстан після відходу "єлбаси" у вічність.

Ігор ЛОСЄВ, "Тиждень"