MENU

Віра в світанки, або Правильне емоційне налаштування суспільства

1594 0

Чому раптом в суспільстві з'являється те чи інше спільне емоційне налаштування, не знає ніхто.

В суспільстві зазвичай бурлять різні емоції: страждання, печаль, смуток, тривога, горе, скорбота, страх, жах, переляк, відчуження, розчарування, зневіра, неприязнь, відраза, зловтіха, огида, презирство, жалість, досада, нудьга, байдужість, прострація, незворушність, терпіння, полегшення, здивування, обережність, цікавість, безпосередність, очевидність, зосередженість, впевненість, ніжність, вдячність, задоволення, насолода, блаженство, умиротворення, скороминущість. І десь понад усім цим – любов.

Рідко, але час від часу, в суспільстві відбувається емоційна синхронізація, тобто серед різних емоцій якесь емоційне налаштування стає домінуючим і захоплює більшість цього суспільства. Чи можна цим управляти? До останнього часу здавалося, що можливості управління синхронізацією емоцій дуже обмежені – для цього потрібні спільні випробування чи спільні перемоги.

Але нинішнє літо видалося якимось дивним і незвичним в емоційному плані.

Ще навіть рік назад перспектива здавалась позитивною та переможною, а сьогодні вже перспектива невизначена, туманна, непевна, з тенденцією до негативу.

Найбільше для суспільного життя значить вибір між сподіванням та безнадійністю. Навіть прихований вибір сподівання вже важить багато.

Читайте також: Пекар: Стабільності в Україні не буде, і це добре

Так сталось, що саме цього літа здійснювалися багато спроб екзистенційної синхронізації емоційного налаштування українців, перш за все, серед журналістів, блогерів та експертів, але також і вустами політиків на телебаченні, і, само собою, в соціальних мережах.

Хтось скаже, що це спецоперація російських спецслужб – маніпуляції суспільною свідомістю на рівні публічних емоційних налаштувань. Але, скоріше за все, це просто наслідок фрустрації від закінчення чергового етапу української революції. Україна зараз вибирає емоційне налаштування на наступний період своєї історії. Тому така пауза, тому таке зависання.

Не варто шукати тут злого умислу, хоча емоційна гойдалка для суспільної свідомості цього літа була задана дуже радикально і дуже послідовно.

На одному емоційному полюсі – В'ячеслав Піховшек у випусках "Субъективные итоги недели" за це літо: "революція Гідності без гідності", "США гублять Україну", "курс в НАТО це помилка", "ми маємо внутрішню громадянську війну з зовнішнім управлінням США та Росії". Коротше, все погано і буде ще гірше. Його випуски можна слухати під третю частину Sonata No. 2 in B Flat Minor, Op 35 Шопена. Можете самі пересвідчитися у загальному емоційному налаштуванні його риторики, зробивши пошук в Ютубі за запитом "Пиховшек" і часовим проміжком "літо 2017-го". Отже маємо послідовну і чітку трансляцію емоційного налаштування "все пропало".

На іншому полюсі – Юлія Мостова у статті "Не отрекаются любя" з майже дисидентською емоційною настановою – "за успіх безнадійної справи" і переконанням "Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті". Її статтю взагалі варто читати не під однойменний романс Алли Пугачової, а під відому пісню Джімі Дюранте "Did You Ever Have the Feeling". Причому стаття зовсім не містить рефлексивної відповіді на відому народну мудрість "Поки сонечко зійде, роса очі виїсть". Але втім ця стаття містить досить послідовну трансляцію емоційного налаштування "А знаешь, все еще будет..." (це якщо продовжувати цитувати Аллу Борисівну).

Десь між ними – Юрій Романенко "О реальной Украине", в якій він намагається прив'язати емоції до реальності: "поки ви будете ігнорувати реальність, ви будете чекати світанку". Його заклик – "ідіть в поля" звучить як "занурюйтесь у реальність". А читати це все можна під відому пісню Beatles "Strawberry Fields Forever". Тобто текст містить чітке емоційне налаштування на реальність, повсякденність, достовірність серед простого люду.

Десь над ними всіма – блогер Павло Казарін зі статтею "Майбутнє: свідоме і нещадне", де він виголошує рефлексивне визначення цього літа: "Битва йде не за реальність. Битва йде за опис реальності." Поряд з ним і Георгій Почепцов зі статтею "Когнитивное пространство и информационные войны". Їх взагалі варто читати під композицію "Braine Gamage" Pink Floyd з альбому "Dark Side Of The Moon". Їх тексти містять рятувальну настанову на рефлексію, хоча така настанова применшує всілякі емоції і тому дуже мало кому подобається.

Не відставали від журналістів та блогерів цього літа і політики.

Читайте також: Нам явно світить Гран-прі по ниттю

Трохи збоку, в засаді, з загрозливим виглядом обличчя сидить заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Григорій Тука зі своїми періодичними страшилками "готується спроба дестабілізації в Україні" та чітким закликом "Україні потрібна диктатура". Тут має лунати пісня "Children of the Revolution" T.Rex. Це так би мовити хунта в реальності – артикуляція намірів влади вустами деяких представників цієї влади. Ці інвективи містять чітку емоційну настанову на домінування сили та жадання смиренності широкого загалу, проголошення перспективи диктатури як реакції на спроби дестабілізації з боку різних опозиційних сил, що звичайно є черговим планом Росії.

Ну а високо над всіма нами, з булавою і посмішкою, від якої нас усіх ковбасить, наш керманич і головний претендент на диктатора – Петро Олексійович Порошенко з хітом сезону "найскладніше вже позаду, але точка неповернення не пройдена". Я взагалі не знаю, як це розуміти. Адже якщо точка неповернення не пройдена, то може попереду ще щось більш складне? Я не знайшов для музичного фону нічого іншого, ніж відому пісню Утьосова "Все хорошо, прекрасная маркиза". Мені здалося, що пісня Висоцького "Все позади: и КПЗ и суд" тут не дуже підходить. Отже маємо чітку емоційну настанову – "найскладніше позаду, але розслаблятися рано" ("точка неповернення не пройдена").

Причому не варто плутати емоційну настанову журналістки Мостової та емоційну настанову Президента Порошенка. Юлія Мостова характеризує майбутнє і оголошує свою віру в нього, а Петро Порошенко характеризує минуле і натякає на свою роль в його успішності. Якщо Юлія Мостова солідаризується з громадою у своєму виборі надії на краще для всіх, то Петро Порошенко транслює зовсім інший підтекст: "я вам ще потрібен в якості Президента" (бо точка неповернення не пройдена).

А тепер, увага, запитання – а яка емоційна настанова найбільш вірна сьогодні?

Зрозуміло, що крайнощі є неприйнятними. В'ячеслав Піховшек, Тетяна Монтян та інші послідовники риторичного підходу Трампа часів Холодної війни "якщодоізму" транслюють емоційну настанову "все пропало". Інші дві крайності: "все добре, але через протестні дії може стати погано" (тобто "сидіть і не рипайтесь") Президента та "все погіршиться, тому потрібна диктатура" замміністра Туки – теж неприйнятні. Тут можна чітко зафіксувати – ці емоційні крайнощі розхитують усуспільнену емоційність українців.

Більш помірні романтико-патріотичне сподівання Мостової чи апеляція до реальності та походу в народ Романенка в принципі прийнятні, але вони не породжують системної і стратегічної надії в змінюваному світі. Ані патріотизм, ані народництво не дають емоційно забезпеченої відповіді на питання – як жити в світі, що постійно ускладнюється.

Мені ближче емоційні настанови Павла Казаріна та Георгія Почепцова. І неправда, що там немає емоцій. Просто ці емоції не такі прості, як зазвичай здається. Ця емоція – не проти когось і не за щось, а за більш складні комбінації наявного та конструкти нового, які применшують суперечності і продукують більше свободи.

Мені здається, що найбільш позитивною емоційною настановою можна вважати "волю до ускладнення". Нам потрібне не краще, яке завжди є суб'єктивним. Нам потрібне сладніше, зрівноваженіше, охопніше, універсальніше, бо те просте, що є, не працює.

Дуже погано і неправильно вважати, що найскладніше вже позаду, бо це реакційна емоція, яка розуміє складність як стихійне, незалежне від нас, зовні нас, з чим ми змушені мати справу. Справжня позитивна емоція є конструктивною – складність це впорядковане нами, що всередині нас, що ми самі творимо назовні себе. Складність – завжди попереду, а не позаду. Безперспективно жити в світі, де все складне уже позаду.

Я не вірю в покращення. Я вірю лише в ускладнення. Я вірю в емоцію, яка супроводжує ускладнення мислення та в дії на основі ускладнюваного мислення.

Я не вірю в прості рецепти. Я вірю лише в інтелектуальне зусилля щоразу, завжди, всюди.

Я вірю в інновації. Я вірю в те, що якщо я буду гнути цю лінію, то можливо матиму мало прибічників. Але ці прибічники справді будуть здатні міняти світ на краще в оцінці майбутнього, а не на краще з точки зору минулого чи навіть теперішнього.

Я не вірю в світанки. Я вірю в "досвітні вогні".

Сіргій ДАЦЮК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



38022.txt Открыть с помощью Google Документы Отображается файл "38022.txt"
Правила коментування »  

Новини