Наша країна "багата" на трагедії. І часто ми сприймаємо згадування про сумні та страшні події минулого формально. Але це й неможливо - вмістити у себе мільярди чужої муки, страху, горя, сліз та страждань. 

Ти йдеш на урочисті заходи і кладеш квітку, і перехрестишся, і навіть очі засльозяться. 

І зустрінеш знайомих і підеш потім на каву. І дома залишиш на підвіконні свічку.

Я, наприклад, на заходах, присвячених Голодомору, якраз більше формально все роблю. І квітку, і перехрещуся коло дівчинки, і потім підемо десь грітися. 

Але це не означає, що я не розумію, де я, куди прийшла і про що думаю. Потім, коли сама.

Читайте також: "Калинівка"-1918. Як вибухало сто років тому. ФОТО

Бо я вже багато років не можу детально щось читати чи дивитися про Голодомор. Як тільки я починаю читати спогади чи слухати в якомусь документальному кіно монотонні згадки бабусь, які щось бачили тоді - мене починає просто трясти. Щось таке відбувається, що, здається, зараз якась бомба всередині розірветься. 

Мій розум і душа не можуть осягнути масштаби людського зла, яке робили цілком конкретні люди.
Ти можеш сто разів про щось читати, знати і тобі можуть розказувати, але, буває, що одна деталь раптом розкриє увесь жах якихось подій, давніх і відомих.

Зараз багато свідчень та історичних матеріалів у медіа, присвячених трагедії Бабиного Яру. 

Мене "вдарила" одна фотографія з того дня. Там група повністю роздягнених жінок. Одна, певно, відстала від групи, і підбігає (чи, може, її підігнали), а в одної на руках добре видно немовля. І це ж 29 вересня, надворі вже холодно, а вони - повністю роздягнені. І ця жінка, що хоче швидше до групи і це немовля, і навкруги тепло одягнені їхні вбивці - там їх не видно, але на інших фотографіях військові тепло одягнені, і це приниження, і врешті решт, напевно, усвідомлення, що зараз буде - це такий якийсь жах, що важко пояснити. 

Читайте також: Страшний вересень 1941-го: хто знищив старий Хрещатик

І ти далі нічого не читаєш і не дивишся. Але ти вже точно розумієш, що тоді було. 

І ще до тих, хто каже, що в нас надто багато сумних і трагедійних дат, що ми лише це й відзначаємо. А треба більше дивитися у світле майбутнє. 

Дивитися треба, та й відзначень сумних багато.

А я в такі моменти думаю. Ми ж кожного року всі їздимо на гробки. Ми там поминаємо хтось маму, хтось батька, тітку, бабулю, діда, подругу чи одиноку вчительку. Ми кладемо квіти, ставимо свічку, порядкуємо могили, згадуємо. Поминаємо.

Ми це робимо кожного року і ще й у день смерті близької людини ми завжди відзначаємо ту дату. 

То як можна менше поминати жертв Голодомору, Бабиного Яру, інших наших померлих та загиблих? Чи може бути цього забагато?

Усім їм вічна пам'ять...