Гадаю, що багатьом із нас не раз доводилося чути популярний нині зворот "я вас почув(ла)". Не знаю, як для кого, а для мене він означає таке: "Я чую тільки себе", пише для "Тижня" Тарас Лютий. Та невже нам і справді затишно в цих деформованих стосунках "Я і Ти"?

Будьмо відвертими, коли-не-коли нам зненацька таки спадає на думку, що ми є сповна неподільними й самодостатніми створіннями, а наше життя всуціль неперевершене та досконале. Тоді чому ж нам вряди-годи так кортить звертатися до когось/чогось іншого? І, погодьмося, не тільки весь час казати слово "Я", а й вимовляти слово "Ти". Але Мартін Бубер стверджує, що ми є цілісним єством тільки тоді, коли опиняємося в особливій царині стосунків "Я – Ти". Та ким же є той загадковий Ти? І що нам від нього потрібно? Чи, може, ми приміряємося його інтерпретувати як якусь предметність? Як би ото навчитися розуміти та вловлювати внутрішній стан того Ти?

У стосунку "Я – Ти" Бубер знаходить два визначальних ставлення людини, два способи, якими кожен спроможний підступити до підвалин власного існування. Одне з них – взаємини "Я – Ти", інше – "Я – Воно". Та не всякий зв’язок між людьми зводиться до стосунків "Я – Ти". Так само не будь-які відносини зі світом живих істот або речей вичерпуються взаєминами "Я – Воно". Відмінність, схоже, полягає в актуалізації відкритості, прямолінійності та взаємності. Це може статися не лише між людиною та людиною, а й між людиною та, приміром, деревом, кішкою, витвором мистецтва, власне кажучи, всім тим, що окреслюється словосполученням "вічне Ти".

Читайте також: "Сітка" Кім Кі Дука: які великі теми порушує трагічна історія маленької людини

І навпаки, стосунки "Я – Воно" є достеменним взірцем суб’єкт-об’єктних відносин, коли хтось зацікавлено використовує інших, неважливо, особи це чи речі, й не дозволяє їм постати в усій повноті унікальності. Неважко помітити, що взаємини "Я – Ти" і "Я – Воно" перебувають у незмінному чергуванні. Людина не здатна простою силою волі чи настирливістю зродити стосунки "Я – Ти". Їй доводиться безперестанку прагнути знову й знову вишукувати близькість і довірливість із кожним Ти й таким чином надавати світові й собі сенсу.

Отже, сам світ постає перед нами у двоїстості. Так само двоїстим є й наше ставлення до нього. Важливе місце в цьому світі посідають кардинальні слова або навіть цілі словесні пари: "Я – Ти", "Я – Воно (Він, Вона)". Бо ж не існує жодного Я самого по собі. Буває лише засадниче "Я – Ти". Той хто проголошує слово "Ти", має справу не з якимось об’єктом, аби справдити його в дослідницькому досвіді. У кожному разі я поринаю у сферу винятковості, коли зустрічаю когось, до кого промовляю Ти й не ставлюся до нього як до речі.

Таким чином, у процесі становлення Я завше відкривається незбагненне Ти, а будь-яке дійсне життя перетворюється на зустріч. Поміж Я і Ти не стоїть жодне поняттєве відношення, попереднє знання, аніяка фантазія, мета чи пожадання. Натомість ідеться про милість і любов, позаяк Я всякчас відповідальне за Ти. Саме в цьому й полягає рівність люблячих істот. Фактично ще змалечку кожен індивід потребує зв’язку з Ти. І тільки-но йому випадає натрапити на те бажане Ти, як він одразу ж перетворюється на Я. Між Я і Ти миттєво вибудовується характерний зв’язок, який Бубер іменує Духом. Це ніби кров чи повітря, без яких несила жити.

Читайте також: Як вийти з лабіринту

Безсумнівно, свавільній людині така зустріч недоступна. Її лише лихоманить у власному світі, бо ж вона освоїлася нехитро користуватися іншими. Проте будь-хто ще не є самодостатньою особою, самовладною чи дійсною, якщо не помічає своєї двоїстості.

Можна помилково вимислити, що тут ідеться про щось на кшталт зречення від власного Я чи від інстинкту самоутвердження. Та варто, либонь, спробувати відступитися від жадання володіти геть усім на світі, як розумієш: вічне Ти повіки не зможе стати підневільним Воно. Його ж бо ніколи не ввігнати в міру чи межу, бо Ти безмірне й безмежне. Його не вдасться узагальнити через суму властивостей або розпізнати в досвіді.

Втім, іноді стається так, що Я розбухає настільки, що блокує звернення до Ти. Тоді людське існування стає кволим, а в приватному чи соціальному житті з’являється прикра недостовірність. Збіжні випадки нагадують відмінності між діалогом і монологом: другий тільки маскується під перший, продовжуючи абсолютизувати Я й знецінювати Ти.

"Усяке істинне життя – це зустріч", – не втомлюється повторювати Бубер. Це означає, що лише в мить переживання наявності Ти ми наново здобуваємо Я.