Як малі діти, їй Богу.

До когось звертаємося, щось вимагаємо, про щось просимо.

А подумати - так немає часу. Чи розуму?

А може нам так зручно? 

Може це якийсь штучний замінник життя, видимість діяльності, показушний патріотизм, прагнення якихось відсотків у вигляді слави, відомості, грошей, влади?

Читайте также: Куди дівається патріотизм

Чи не загралися ми в благодійників, героїв, спеціалістів у всіх питаннях так, що не можемо зупинитися і подивитися навколо?

Я зараз і про себе.

Чи подобається мені особисто своє теперішнє життя, свій суспільний статус?

З одного боку - це тішить власне самолюбство. А з іншого - я розумію, що все це туфта, яка не варта лобкового волосу.

Чого я прагну? 

Змінити країну. 

Але ж такими методами я її заганяю в ще більшу прірву.

В інтернаті немає вугілля, ліків, памперсів, ремонтів. В армії хтось босий, голодний, без машини та тепловізора. Вмирає без допомоги дитина. Вулицями бродять коти, собаки. Переселенцям немає що вдягнути. В будинку престарілих прорвало каналізацію.

І одразу ж: люді добриє памажітє!

І люди помагають. Останнім. Відгукуючись на кожен заклик. Замість виєбати в прямому та переносному сенсі чинушу, що допустив це. 

А в кабінетах сидять утирки і потирають руки: О! оці кошти, що держава дала на дрова, фарбу, труби, ліки, танки, портянки – я тепер сп*здю, а отому дибілу, що позакривав ці питання, дам грамоту, а ще краще – медаль!

Так всюди. В кожному відомстві. До самого верху.

Замість розбудовувати по-справжньому державу, направляти зусилля на відновлення, на прогрес – ми виконуємо її функції, підтримуємо їй штани, які вже сповзають з ожирівшого черева.

Ми тужимся з останнього, на зубах. А вони нас за це зневажають. Нас зневажають, а ми мріємо доторкнутися до того «вони», бути причетними до «них», а ще краще – стати «ними» і так само зневажати все те, що було «ми».

- Друже, ти чому на війні?

- Заради майбутнього дітей.

- Яких дітей? Своїх?

- І своїх теж.

- Не п*зди хоч собі… Твої діти не бачать тебе місяцями, доношують один за одним речі, їдять макарони та картоплю.

Вони не знають батьківської ласки та гніву, любові та поради. Яке у них майбутнє? Поки ти переживаєш за кожного убогого, носишся з кожним сірим, як дурний зі ступою – хто думає за твоїх дітей?

- Та всім зараз важко…

- Немає ніяких «зараз»!

- Так що робити? Все покинути?

Читайте также:  Открыла для себя новые грани силы украинцев - российский журналист

- Щоб і у твоїх дітей було майбутнє – треба не жувати соплі, не декларувати свій патріотизм, а діяти…

Діяти? 

Як? 

З ким?

Складно це все. 

Але і далі так не можна.