Декілька років тому ми з хлопцями зірвались у Карпати прокататись по горах роверами. Це було дуже стихійне рішення і я досі пам’ятаю вираз обличчя Ромка у потязі, коли він дивився на нашу карту, роздруковану на листку формату а4 і кліпав. А в очах застигло питання «Шо я тут роблю?».

Одразу скажу, шо це вийшла дуже крута покотенька, нашпиґована адреналіном, хребтами, конями, колибами і краєвидами, але мова зараз не про це.

Читайте також: Усе починається з дитинства: коли людина не на своєму місці

Десь години за дві від старту ми пхались з роверами вгору, минаючись з мовчазними гуцулами, котрі несли з гір бринзу і вперлись у паркан з двох нашвидкуруч обтесаних соснових стовбурів. За парканом росло пару величезних ялин та сосен, котрі загороджували огляд, але це було не основним. З-за дерев долинав брязкіт дзвінків, очевидно з овечих ший і звук сопілки. Спочатку це здавалось ілюзією, але потім звук ставав явнішим і дуже реальним. 

Продершись крізь дерева, я побачив видовище, яке без перебільшення вибило все повітря із задиханих від підйому легень. Це була здоровенна полонина із заглибиною, діаметром з кілометри два, паслись вівці та коні, а збоку, біля підпаленого сухого дерева, поруч величезного білого кудлатого собаки сидів смаглявий хлопчина років десяти і грав на сопілці.

Крім нас і нього там не було більше жодної живої душі і було нереально круто від усвідомлення того, що він це робив просто для себе. Я досі пам’ятаю мурахи на шкірі приятеля від побаченого і почутого.

Речі, котрі ми робимо для себе – найкращі і найсправжніші. Сучасне публічне життя пересічної людини дуже отруєне ефектом спостерігача.

Хай навіть несвідомо чи з легким усвідомленням, ми стали легкими позерами і показушниками, корелюючи свої дії, одяг чи поведінку з оточенням, очікуючи схвалення, захоплення чи навіть банальних лайків, а соцмережі дуже цьому сприяють. Життя на публіку стало нормою. 

Читайте також: Ми себе оточили міфами, в які самі повірили, і які будемо відстоювати до крові

Дуже важливо пильнувати якість світу наодинці, робити щось красиве і справжнє виключно для себе. Сервірувати стіл для самотньої вечері, їсти найапетитніші шматочки, вдягати під джинси не-порвані колготи, як у старому жарті. 
Написати кльовий есей і не запостити його у фейсбук.

Може. Колись.