В роковини розстрілів у центрі столиці прийнято говорити про уроки Майдану, які винесла, або не винесла українська влада. Саме з цих позицій активна частина українського суспільства визначає для себе план подальших дій. Хтось говорить про необхідність закінчення другого майдану, а отже закликає до чергового повстання. Хтось пропонує дочекатися виборів, а вже там підходити до політичного вибору більш прискіпливо, тверезо оцінюючи кандидатів, – пише Лариса Волошина для День. – Це чомусь вважається еволюційним шляхом розвитку. Хоча до еволюції, тобто надбання необхідних для виживання якостей в умовах навколишнього середовища, що міняється, вибір між Юлею ти Вітєю, Пєтєю та не-Пєтєю не має нічого спільного.

Якщо підсумувати основні висновки, які українське суспільство визначає як уроки Майдану, то вони так чи інакше зводяться до двох груп. Перша: "Можемо повторити". Тобто, коли злочинна апріорі влада перетне якусь межу, ми знову зберемося на площах. Друга: "Обирай не серцем, а розумом". В ній українці постійно намагаються ідеалізувати, знецінити, або раціоналізувати якихось конкретних політиків, які є в наявності на даний момент.

Насправді Майдан – це історичний момент, коли народ відчуває потребу стати не об’єктом, а суб’єктом політичного процесу в країні. Уроком Майдану для всіх нас має стати розуміння, що стати суб’єктом натовп не може. Ми вже спробували і у нас не вийшло. Замість того, щоб створювати групи та входити в політичний процес, активна частина, яка розуміє, що країна рухається не так, не туди і не заради того, що треба, сперечається про доцільність чергового повстання. А мала б стати тим самим набутим країною політично активним суб’єктом. Якістю, або характерною рисою, яка утворилася в колективному тілі України і стала запобіжним механізмом – еволюційним надбанням для цілісного суспільного організму.

Читайте також: В их глазах – типичный блеск загнанных. Они прекрасно все понимают. ФОТО

Що було б, якби в 2012 році українцям вдалося б обрати парламент, який би утворив опозиційну тодішньому президенту більшість? Чи вдалося б в такому разі вирішити питання відсторонення Януковича від влади без кровопролиття? Як би склалась доля Криму, якби завчасно було вирішено питання правового балансу між основними етнічними групами півострова? Чи вдалося б Віктору Ющенку викинути з українського півострова Чорноморський флот Росії, якби він сперся на право корінного народу вирішувати про наявність військових баз на своїй території?

Що було б, якби більшість суспільства з самого початку незалежності не бачила в законах інструмент примусу та покарання, а домагалася б створення національного правового поля, в якому закони – це спосіб комунікації між державою та громадянином, який зручний та корисний для всіх? Якщо б бізнес у країні розвивався не на базі олігархічних монополій, а на принципах вільної конкуренції та відкритого доступу для здорової приватної ініціативи громадян, а українська армія будувалася по стандартах НАТО з самого початку? Чи могла Україна запобігти масовій зраді військових в Криму, якби раніше, не чекаючи запрошення до Альянсу, прагнула би більшого та використовувала геть інші підходи до військового та патріотичного виховання вояків? Якби в перші дні захоплення Криму були виконані вимоги Закону про оборону та введений військовий стан? Якби була створена ставка головнокомандуючого, а питання захисту країни вирішували б військові, а не політики? Що було б, якби на посаду очільника армії було призначено людину не за політичною, а за стратегічною квотою? Це щось змінило би?

Читайте також: Повстання за незалежність

Ми ніколи не дізнаємося відповідей на ці запитання. Але найстрашніше, що нема нікого, хто хотів би дізнатися що ми всі – не політики, а громадяни – могли б зробити по-іншому, щоб отримати інший результат? Для того, щоб будувати інститути, потрібне розуміння проблематики. А за для цього потрібен політичний клас, який розуміє вимоги часу, виконав роботу над помилками та зробив необхідні висновки на майбутнє. Необхідно хотіти та прагнути до політичного впливу. Це набагато складніше, але й результативніше, ніж бути об’єктами чужої політичної боротьби.

Час підбивати підсумки. Не про "них". Про себе. Час шукати однодумців та робити все, що можемо, щоб не було потреби знову виходити на майдани. Головний урок Майдану полягає в тому, що саме активні українці з громадянською позицією мають винести з нього уроки.