Три українських військових кораблі – буксир "Яни Капу", бронекатери "Бердянськ" і "Нікополь" – затримані та відбуксовані до майже п‘ять років як окупованої Керчі. Щонайменше троє військових поранені. Стан їхній наразі невідомий. Весь світ спостерігав у прямому ефірі таран українського буксиру

На опублікованому відео чутно: "Я не маю зброї". А далі: "Дави їх". Західні країни, країни Балтії, Туреччина, Сполучені Штати, НАТО, ЄС, спецпредставник США Курт Волкер, світові політики, журналісти й експерти. Всі приголомшені. Всі в один голос засуджують ескалацію ситуації та агресію Росії. І тільки українці вже майже добу сперечаються, а чи не зашкодить воєнний стан майбутнім виборам. Ми такі дивні творіння. Лякають нас, лякають, а ми – замість того, щоб вчитися – розводимо уявні теорії змови та заряджаємо одне одного роздумами про геополітичні ігрища світових залаштунків. Що б не сталося в країні, українці врешті-решт все одно прийдуть до висновків, що все це тільки підвищення ціни на газ і конфіскації на користь олігархів останньої некорумпованої євробляхи. Тому замість того, щоб поринати в пояснення очевидного, спробуємо зрозуміти, як потрібно відповідати на основні "суспільно важливі питання", що йдуть звідусіль.

А чому зараз? Прихильники цієї версії зради вважають, що раз воєнний стан не вводили 2014 року, то й зараз він не потрібен. Відповідь у цьому разі має бути однозначною.  А чому – ні? Хіба застосування зброї проти українських кораблів – не є актом агресії? Для того, щоб нівелювати цю категорію, достатньо спитати їх про те, якою має бути реакція держави. Вони зазвичай замовкають або переходять на особистості. Насправді воєнний стан передбачає низку дій, які в нашій ситуації будуть не зайвими. До прикладу – створення військових адміністрацій, які беруть на себе керування на місцях.

Хіба справа Катерини Гандзюк не показала, що у прилеглих до Криму районах владу тримають проросійські сили, бандити та місцеві царьки? Події 2014 року вчать нас тому, що ці "діячі", коли ворог біля воріт, роблять вигляд, що немає ані натовпу, який захоплює адмінбудівлі, ані завезених і підгодованих кримінальників разом із диверсантами. Особливо нарвані примудряються проводити засідання місцевих рад і кликати на допомогу "народним республікам" Путіна. Вже забули, як це відбувалося в 2014-му? Військовій агресії Росії завжди передують "народні акції" та колаборації місцевих рад. Військові адміністрації, посилений режим для армії, поліції та Нацгвардії може стати тими необхідними засобами колективного захисту, які Україна не мала у Криму.

Читайте також: Випробування на адекватність і єдність

Не зайвими також будуть збори запасників, мобілізація резервістів, створення загонів тероборони.  Все це може зупинити противника. Змусити його відмовитися від агресивних нападів. Тим, хто, посміхаючись, декларує: "А хіба воєнний стан може звільнити Азов за 60 днів?", варто подумати про інше. А чи можливо впродовж цих днів підготувати країну до захисту від широкомасштабної військової агресії? Цілком. А ще варто запитати в них, чого вони так вперто домагаються повторення ситуації 2014 року, коли дезорієнтоване суспільство самотужки виступало проти окупації. Влада, особливо на місцях, підіймала триколори, а деморалізована міліція відверталися від натовпу агресивних "туристів" із Росії.

Воєнний стан як засіб мобілізуватися та мінімалізувати ризики на випадок повторення кримського сценарію – це також контртеза тим, хто пояснює, що все це не має сенсу, адже президент сам сказав, що особливий режим запроваджується не заради нападу, а задля оборони. У цих свідків переможної ходи на Москву зазвичай пропадає запал сперечатися, якщо їх запитати: "Про що бідкаємося, шановні? Хіба захист країни – то вже не почесний обов‘язок держави та громадянина?То про що тоді мова?" Тоді вони починають марити про проплачених тролів Банкової і швидко втікають від діалогу.

Вибори, звісно, – розгул демократії. Це час сатисфакції та перемоги справедливості для  кожного українського громадянина. Вибори – це святий Юріїв день. Так уже повелося, що українцям час від часу набридає об‘єкт їх колективної ненависті, й вони хочуть підозрювати у зраді когось нового – Наступного. Але вибори це ще й час шаленої небезпеки. Саме під них була спланована вся російська агентурна робота в Україні всі воєнні роки. Пропаганда, інформаційні атаки накачали українське суспільство агресією під самі вінця. Тих, хто переживає про можливе відтермінування виборів, варто спитати: "Ви справді думаєте, що весь цей інформаційний цианід, який ллється на українців із проросійських каналів – це заради виграшу одного з кандидатів?" Ніхто не вкладатиме таких шалених ресурсів і викриватиме стількох інформаційних "консерв" тільки заради того, щоб виборці обрали Петю або Юлю. Це гра на знищення всіх. Ви давно рейтинги бачили? А антирейтинги? Тільки наївний може думати, що в разі вибору одного з кандидатів переможцем, інша частина виборців спокійно розійдеться, не почуваючись ошуканою. Ненавидять усіх. Жоден із політиків не має підтримки. Росія ставить не на перемогу якогось кандидата, а на вибух. У такій ситуації буде зайвою інформаційна інтоксикація суспільства.

Читайте також: Військовий і дипломатичний складники азовського загострення

Відповідаючи на закиди "найнеупередженіших" журналістів та експертів про змову двох президентів заради зриву виборів, хотілося б нагадати, що це росіяни стріляли по українцях. Вони вже п‘ять років стріляють, а суспільство грається в "Слугу народу" та сприймає примітивний "гумор" у ролі передвиборчої програми кандидата на пост головнокомандуючого. Якщо тут і є змова, то тільки найдурніших із найпідлішими. Постріли по українських кораблях мали б підвищити градус ненависті в суспільстві та додати додаткової енергії критикам занадто поступливої реакції влади.

Кількість тих, хто вимагає йти в атаку, збільшується з кожною провокацією. Що не заважає рости відсоткам тих, хто хоче миру. Українці сьогодні є носіями двох протилежних запитів на переможних марш і на "примирення" за будь-яку ціну. Зазвичай це одні й ті самі люди. Не помічати колективної шизофренії може публіка. Тому що перебуває всередині процесу. Але поінформовані люди прекрасно розуміються на атмосферних тонкощах. То навіщо їм раптом дитинитися й вимагати перемог тут і зараз? Вони як ніхто інший знають, що ця війна надовго. Але продовжують згодовувати  українцям байку про "примирення", "мирний план", "нового лідера, який прямо завтра зупинить війну". Таким фахівцям варто порадити не перетворюватися на російських "побратимів пера та гонорару". Вірити власному журналістському підробіткові небезпечно.  

Й останнє – це відповідь на запитання, яке турбує багатьох. Чому кораблі пішли морем крізь Керченську протоку, якщо зрозуміло, що росіяни можуть вдарити?

Відповідь на це питання лежить у площині стратегії деблокування українських портів на Азовському морі. Від самого початку, тільки-но Росія стала затримувати кораблі, експерти почали радити організувати супровід військовими конвоями. Аргументація була так: раз Росія доглядає судна, що ідуть або виходять із українських портів, посилаючись на договір 2003 року, Україна, чиї військові користуються в Азовському морі такою ж свободою судноплавства, може захищати свої економічні інтереси в той самий гібридний спосіб, яким вчиняється агресія. Прохід військових через протоку – це перевірка боєм. Якщо б росіяни не реагували, погодилися в такими проходами, згодом можна було б влаштувати військовий супровід торговельних суден. Але вони відреагували, й тепер починається зовсім інша історія. Про те, як Росія зухвало намагалася зруйнувати ще й систему міжнародного морського права, провокуючи світ виявляти "занепокоєння" із приводу піратства. А нарвалася на зрив своїх планів із дестабілізації ситуації в Україні під час виборів. Або могла би нарватися на зрив підступних планів із руйнації України зсередини, якби українці вчасно почали думати головою та не нехтували б власним трагічним досвідом 2014 року.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram