Боже, бережи Україну.

Наше, українське, суспільство, здається, як ніколи, потрясають вибухи ненависті, нерозуміння і вузького індивідуального егоїзму. Значною мірою це пов’язано з президентськими виборами. Але зараз не про них.

Я іноді, коли відчуваю сильну емоційну розхристаність, намагаюся глянути на кожну конкретну ситуацію так: а як вона виглядатиме через рік, не кажучи вже про більший відрізок. Все дуже мінливе…

Читайте також: Українські території чекає трансформація. В цьому вже немає сумнівів

Допустимо, через нехай 30-40-50 років багато хто з нас, непримиренних сперечальників про те, як краще і хто винен, вже буде в місцях, де «нема ні болісти, ні страждання».

Через 100 років лише скелети всіх сперечальників збережуться, якщо не трапиться світової катастрофи. То чому зараз все перетворюємо на паради нетерпимості? 

Людина є маленькою мурашкою Всесвіту. Загалом будь-які амбіції кожного з нас є неймовірно кумедними на тлі того, що не має ні початку, ні завершення…

Читайте також: Посттравматичний синдром по-українськи

Ще Тарас Шевченко це гостро відчував, звертаючись до уявної української спільноти: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю!». Не йдеться про якогось Платона Каратаєва із роману Толстого, який, здається, зашивав ворогові сорочку і плакав від кролячого пацифізму.

Йдеться про закони елементарного співжиття, які ми затруюємо своєю егоїстичною вузькозорістю. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram