Розповідь письменника-сталкера Маркіяна Камиша про один з походів у Чорнобильську зону з художником на ім'я Гамлет.

Налобним ліхтарем я свічу на стіну палацу культури у центрі Прип'яті, поки Гамлет малює на ній чорно‐білими фарбами. Ліхтар потужний і я переживаю, аби нас не помітив загін поліції, який може патрулювати закинуте місто.

Я привів Гамлета сюди нелегально.

Після аварії на Чорнобильській атомній станції у 1986 році, тридцятикілометрова зона навколо неї – заборонена земля. Тут незаконно навіть перебувати без спеціального дозволу, не кажучи вже про стріт‐арт.

Та і кланятися за дозволами – не у моїх звичках.

Читайте також: HBO опублікував перші кадри серіалу про Чорнобиль. ФОТО

Я сиджу на асфальті, упершись долонею у смарагдову пляму радіоактивного моху. Хоча, як на мене, радіації тут не багато, й, окрім того, людина до всього може звикнути.

Говорю Гамлету: "Нема дозиметра – нема радіації".

Гамлет – український вуличний художник. Він проводить по стіні валиком, змоченим у густу білу фарбу, й говорить, що його ім'я не має жодного стосунку до шекспірівського героя, а означає "гам лет" – шум епохи, що нас оточує.

Потім він скаже, що коли я заснув, а він малював далі, стало трохи моторошно – тиша мертвого міста нависла над ним і він навіть пробував мене розбудити.

Ми прийшли сюди потай.

Нелегально перетнули огорожу з колючого дроту – кордон Чорнобильскої зони. Потім пленталися через густий сосновий ліс, помираючи від втоми під вагою фасадної матової фарби, яку з запасом набрав із собою Гамлет.

Він склав її у велетенський мішок, більший за всі туристичні наплічники у світі, більший за всі рюкзаки і дорожні валізи. Такий великий, що у ньому можна сховати вітер, аби потім випустити його у правильний момент.

Ми входимо у Прип'ять і я вибираю квартиру в тій частині міста, яка найбільше перетворилася на джунглі. Це зменшує шанси зустріти поліцію, яка сновигає містом вночі й видивляється ліхтарне світло у темних вікнах покинутих висоток.

Гамлет сідає малювати ескізи майбутніх прип'ятських робіт.

Його пальці вдягнені у важкі перстні, а обличчя – сховане за густою завісою сигаретного диму, з‐за стіни якого він розказує, як колись давно малював бомжів і жив у комунальних квартирах.

Його роботи звертаються до похмурої української дійсності. Це чорно‐білі уривки злиденного життя, закуті в коротке словесне дао.

На одній з його картин я бачив рукавиці контуженого солдата, які солдат залишив вдома, а де дім – солдат вже й забув. На іншій – самотній металевий гараж, "залізний дім".

Ми довго тиняємося закинутим містом у пошуках підходящої стіни. Гаряче липневе сонце пече в голову і насичує тишу дзвоном палкого літа.

Зрештою, залазимо на шістнадцятиповерхівку з гербом.

Гамлет дістає з велетенської сумки все необхідне, довго грунтує стіну, виводячи чорний квадрат, включаючи в нього дірки від водостоків і технічні віконця.

Він підписує роботу "Персональне сузір'я".

Над горизонтом низько тягнуться каравани купчастих хмар, а знизу – долинають голоси, нетипові для туристів і сталкерів. Я кажу, що нам треба йти. Гамлет мовчить.

Ми обережно повертаємося і обнишпорюємо наш будинок, стягуючи в квартиру стільці, столи і тумби – з одного під'їзду меблів якраз вистачає спорудити "штаб".

Відпочиваємо й ввечері знову виходимо у центр міста, зупиняючись в парку атракціонів, де Гамлет обирає одну з іржавих електромашинок.

Він воскрешає її, акуратно вифарбовуючи у білий колір. Поміж інших машинок ця – тепер особлива.

Гамлет говорить, що вона – "чудове виключення".

Він дістає самокрутку з портсигара і придивляється до нової стіни.

Я залишаю його і спускаюся на пристань набрати води. Неспішно бреду кам'яними східцями вниз і стаю навколішки біля берега. Свічу ліхтарем на плесо і занурюю в воду порожню пляшку з під пива.

Вода до судомів холодна, та поки наповнюється пляшка, я до неї звикаю.

Зрештою, Гамлет вибирає стіну між палацом культури "Енергетик" і готелем "Полісся".

Я сідаю поряд, щоб світити на неї великим ліхтарем, поки він малює чорно‐білими фарбами.

У Прип'яті вже є стріт‐арт: силуети людей у стилі "тіней Хіросіми", ведмеді та олені з непевною заявкою на фотореалізм і криві написи в урбаністичному стилі.

Та оживляли місто не тільки графери: сталкери підпалювали неонові лампи на вивісках кинутих висоток, реставрували слогани на дахах, приносили сувеніри з цілого району собі у квартири – створити затишок, воскресити життя й зустріти Новий рік.

Сталкерів ще не достатньо багато, аби заповнити ними трибуни футбольного стадіону, але вже вистачить для амфітеатру університетської аудиторії.

Одного дня їх стане стільки, що вони нікого вже не лякатимуться й водитимуть хороводи навколо поліцейських, що марно намагатимуться їх заарештувати. Тоді у співах залунають мотиви Ганді і фестивалю Марді Гра, а Прип'ять справді воскресне.

Та поки реальність інша.

Поки я стережуся поліції й намагаюся пригасити налобний ліхтар, яким свічу на стіну, але випадково вимикаю його зовсім. Ми занурюємося у непроглядну темряву і я навіть власну руку розгледіти не можу.

Знову вмикаю ліхтар. Заспокійлива прип'ятська тиша відносить мої тривоги і страхи.

Згодом я міцно засну, а коли прокинуся – малюнок буде готовий.

Нова робота Гамлета – стіл і стілець, що впав поруч. Акт втечі, вихоплений з вихру життя комунальних кухонь.

І запитання: "Які відповіді ми тут шукаємо?"

Воно часто звучить і майже так само часто лишається без відповіді.

Та чим довше я тут, тим більше переконуюсь, що насправді всі ми – рухомі невблаганністю часу. Там, де час зупинився, ми дуже поспішаємо залишити слід: намалювати стріт‐арт, написати книгу, зняти фільм і сфотографувати кожну закуть.

Поспішаємо, бо відчуваємо: це місце зникає у нас на очах й закинуті міста швидко перетворюються у руїни та джунглі. Добре, що наші сліди – пальне для їхнього воскресання.

Гамлет закінчив працювати у Прип'яті. У нас попереду – довга дорога додому.

Зі портсигару він дістає мені самокрутку. Перша сигарета за багато тижнів розслабляє і я стаю балакучий.

Говорю що моя Чорнобильська зона більше схожа на Trainspotting, ніж на постапокаліпсис.

Розказую, що сталкери оживляють мертві міста: пиячать на дахах і грають на гітарах прямо в міліцейському оточенні. Влаштовують рейви у закинутій церкві та галасливі новорічні вечірки. Роблять все те, чого люди не роблять у мертвих містах.

Розказую, що Прип'ять закинута, але така жива водночас: як мурашник, життя в якому помічаєш тільки достатньо наблизившись.

Наша дорога назад пролягає під гігантським радаром Чорнобиль‐2.

Його збудували для виявлення запусків американських балістичних ракет – щоб дати "совєтам" час встигнути нанести удар у відповідь. Він вищий за піраміду Хеопса, а в довжину простягнувся майже на кілометр.

Я навіть трохи втомлююсь, поки ми проходимо конструкцію вздовж.

У кущах під радаром чути цокіт копит, а по піску прямо під ногами стрибає качка з переламаним крилом, марно пробуючи злетіти.

Читайте також: Книга українського автора про Чорнобиль отримала британську літературну премію

Я підсвічую її ліхтарем і ми обидва без слів розуміємо – вона приречена.

Гамлет заспокоює мене і говорить, щоб я не турбувався: "Вона переродиться в когось іншого".

Згодом, біля колючого дроту, ми тягнемось полем, збираючи на кросівки росу і густий туман.

Плетемося на вихід…

Я підіймаю колючий дріт – випустити Гамлета з Зони.

Він виходить з неї вільно, не чіпляючись своєю велетенською сумкою за колючку.

А я обертаюсь наостанок: фіолетова заграва неба ближче до горизонту вже змінюється м'якими фарбами світанку, а поле тоне в густому тумані.

Пролізаю під колючкою, чіпляю дріт рукавом і думаю, що Гамлета зона випустила, бо він закінчив малюнки, а мене – хапає за руки.

А значить, я сюди ще повернусь.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram