Ілюстративне фото

Торецьк повернули під контроль України ще у липні 2014 року. Проте місто досі живе з осторогою: зовсім поруч, у сусідній Горлівці, іде війна. Тим не менш, після звільнення торецька громада активізувалася, почавши організовувати міні-івенти та масштабні події.

Я навчалася і працювала бухгалтером. Усе, що в мені від культури – 7 років музичної школи по класу фортепіано, спів у хорі, а також намагання долучитися до театрального мистецтва до 8 років.

Зараз я член правління і одна із засновниць громадської організації "Грунт", координатор волонтерського рух "Культурні Хулігани", менеджер платфорими, керівник локального проекту культурний майнінг від Фундації соціальних інновацій "З країни в Україну".

Маю успішний досвід реалізації різних проектів у Торецьку. Як це все трапилось?

Останній раз я була в Донецьку у день звільнення Слов’янська. Працювала там 6 років бухгалтеркою.

З початком бойових дій розуміли, що з малою дитиною шукати житло по Україні складно вирішили з родиною їхати в рідний Торецьк.

Читайте також: "Молодість": утома чи муки переродження?

Я поверталася з Донецька і бачила, як їхали колони зі Слов’янська. Цей момент дав зрозуміти, що я остаточно втратила свою свободу.

Мені дзвонить мама і каже, що Слов’янськ звільнили – стане спокійно і в Торецьку. Але бачу, що проїхала одна машина, друга, третя, а номери на них не українські.

Я розуміла, що зараз має летіти авіація. Водій їхав по максимуму, щоб нас на тій трасі не розбомбили, і ми дісталися до нашого міста цілі. Але це розуміння, що ти зараз можеш померти, змінює багато речей.

Коли Торецьк звільнили, це була яскрава подія: сльози радості, танці, українські прапори.

Наступного дня ми вийшли на площі подякувати українським військовим. Але коли ми до них підходили, то в них було відчуття, що їм зробимо щось гірше, ніж було до цього.

Вони були насторожені, бо думали, що тут не українська спільнота і не українське місто.

Але я "русского мира" ніяк не хотіла і доводила протилежне. Із цього почалася моя громадська діяльність.

Почалися спроби знайти однодумців у Торецьку, це відбувалося повільно. У людей був страх озвучити свою позицію.

Але вже через місяць після звільнення ми організували мирну ходу на честь Дня прапора, почали рухати культурні процеси.

У 2018 році створилoся певне community (спільнота). До цього були адвокаційні кампанії в рамках роботи руху Сильні громади, організація патріотичних заходів тощо.

У серпні 2018 року відкрився простір media-hub.

Ми назвали себе "культурні хулігани". Спочатку це був лише жарт між нами, а потім ми вирішили дійсно дати нашій організації таку назву, адже хуліганити можна культурно.

Ми можемо захоплювати території і робити їх інакшими. Для нашого міста це був просто якийсь вибух молодіжної активності.

До нас долучилися близько 40 волонтерів, які так чи інакше брали участь у різних проектах та заходах. Сформувалася команда з 15 людей, які щодня приходили до парку: будували лавочки, встановлювали сцену, спілкувалися та проводили час разом протягом усього літа, влаштовували різні DJ-сети.

Читайте також: Почему в украинском искусстве есть великие художницы?

Зараз ми майже завершили проект "Громадський простір", сцену з важкими металевими конструкціями. Концептуально простір нагадуватиме, що Торецьк – шахтарська містечко.

За цей період з осені відкрився media-hub. Ми намалювали мурал і провели невеликий фестиваль для молоді. Вже налагодили зв’язок з місцевою владою, адже зрозуміли, що вони нам корисні, ми – їм.

Я все гостріше відчувала відповідальність за своє місто і важливість щось змінювати.

Якось дізналася про фестиваль "З країни в Україну". Бачила яскраві фотозвіти, відео і намріяла у голові, як було б прикольно попрацювати з командою організаторів.

Що у нас в Торецьку буде фестиваль, де я стану організаторкою, навіть думки не було. А це було грандіозне свято у місті.

Фестиваль увійшов у моє життя у 2017 році і я докладала всіх зусиль, щоби провести його якнайкраще.

І це все-таки фестиваль в кілометрі від лінії розмежування. От через 2 роки команда організаторів запросила мене бути вже ментором для локальної команди з Тячева цьогорічного фестивалю "З країни в Україну", який відбудеться у 18 містах 6 областей країни.

Хотіла б, щоб ще через 2 роки у нашому місті я могла передати свій 6-річний досвід комусь. Щоб було більше людей, які відповідально ставляться до життя у своєму місті.

Моє кредо: не бійся мріяти, можливо все.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram